Читати книгу - "Королева пустелі"

списки солдатів, прийнятих і виписаних з госпіталів, хоча все мало б бути навпаки. Флора з Діаною поїхали до міста Руан керувати новим офісом на основі започаткованого Ґертрудою принципу роботи. Крім того, вона ініціювала «список спостереження», до якого входило близько півтори тисячі осіб, зареєстрованих у таблиці «запити»; таким чином, щойно до госпіталю потрапляв поранений солдат, медперсонал міг одразу звірити його прізвище з тими, що були у списку.

Ґертруда думала, що з часом булонське відділення визнають одним із найкраще організованих у всій Франції. Однак керівництво зовсім не сприяло полегшенню їхньої роботи. Голова відділення поранених і зниклих безвісти, лорд Роберт Сесіл, нещодавно попросив, щоб представник їхнього відділення постійно перебував на фронті, однак армія відхилила його прохання. Організація Червоного Хреста також зверталася до Армійської ради, щоб та дозволила їхнім експертам виходити на фронт після кожного наступу й отримувати свіжі відомості про померлих і зниклих безвісти серед поранених солдатів, які знаходилися у польових госпіталях і на станціях очікування. Військове керівництво не бачило можливості задовольнити це прохання й наказало відділенню поранених і зниклих безвісти триматися далеко за лінією фронту. Незважаючи на відмову, Ґертруда розробила план, як налагодити власні інформаційні канали за допомогою військових капеланів. Скоро стало зрозуміло, що метою військових було приховати від мирного населення не лише катастрофічний хід війни в окопах, а й погрішності воєначальників, які продовжували давати накази йти в наступ тоді, коли їм уже давно мало стати ясно, що стратегія недієва. З невідомих причин Організація Червоного Хреста вирішила заборонити жінкам здійснювати запити в лікарнях. «Це взагалі дурість», — обурилася Ґертруда, вирішивши потоваришувати з медсестрами і тим самим забезпечити себе доступом, хоч і несанкціонованим, до списків поранених тоді, коли він їй знадобиться.

Ґертруда гуляла набережною з 8:30 до 9-ї ранку. О 5-й вечора, після закінчення роботи в офісі, вона починала демонстративно навідуватися в різноманітні передові пункти та госпіталі й розмовляти з пораненими солдатами. Вона здійснила поїздку до Ле-Туке, спеціально скориставшись службовим автомобілем, щоб навідати Секундерабадський госпіталь індійських полків. Медичний персонал сердечно зустрів гостю й розповів, якими ізольованими вони почуваються. Для Ґертруди ця коротка зустріч була немов візит додому. Її напоїли чаєм і провели по палатах, познайомили з Сикхами, Гурками, Джатами й Афридами, більшість з яких сиділи на своїх ліжках по-турецьки й грали в карти: «Кухарі готували страви індійської та мусульманської кухні над окремими багаттями, і приємний запах пряженого масла із запліснявілим ароматом Сходу просочувався вусі палати... У кожного бійця над ліжком причеплена різдвяна листівка від короля, а на приліжковій тумбочці стоїть коробка з прянощами від принцеси Мері».

У самому центрі Булоні містилося казино, що сяяло яскравими вогнями та золотавим лоском. Військове міністерство перетворило це приміщення на військовий госпіталь. Ґертруда здивувалася, побачивши, що американський бар тепер служив рентгенівським кабінетом, а ресторан — аптечним відділенням, де зберігали бинти й карболову воду. Вона помітила, що британські солдати, які лежали в одній палаті з пораненими німцями, були дуже люб’язні та дружні зі своїми колишніми ворогами. 11 грудня вона написала листа Чиролу:

«Нещодавно надійшов прямий наказ від Кітченера, щоб до лікарні приходили лише ті відвідувачі, у яких є перепустка. Що це за дурниця! Вони пояснили своє рішення тим, що до лікарень проникають шпигуни, розпитують поранених і таким чином отримують важливу інформацію стосовно місцезнаходження їхніх полків. Будь-хто, хто розмовляв з пораненими бійцями в лікарнях, знає, наскільки смішною є така заява. Зазвичай поранені смутно пам’ятають, де і що вони робили».

За листопад і грудень — Ґертруда почала працювати з грудня — до відділення надійшло 1838 запитів від сімей солдатів. У новій картотеці налічувалося п’ять тисяч імен; Ґертруді ж вдалося з’ясувати долю лише 127 людей. Більшість із них виявили троє «шукачів», закріплених за булонським офісом. Їхньою щоденною роботою було ходити по лікарнях і розпитувати поранених про зниклих побратимів. І якщо ці контужені й покалічені солдати проливали бодай якесь світло на їхню долю, інформація долучалася до даних відділення. Коли з’являлася достовірна інформація про смерть, вони інформували про це військове міністерство. У звіті Об’єднаної військової комісії Булонського району, який, імовірно, склала сама Ґертруда, ішлося про таке:

«Там, на Батьківщині, повинні усвідомлювати, що розпитувати поранених бійців про їхніх зниклих товаришів — це найважча частина нашої роботи. Солдати потрапляють до лікарень з окопів з такими понівеченими нервами, що їхні свідчення доводиться по декілька разів перевіряти, розпитуючи ще й інших бійців, а тому, щоб задовольнити один запит, необхідно допитати чотирьох чи п’ятьох осіб».

Коли британці відступали, німці добиралися до їхніх поранених, яких зрештою або вбивали, або захоплювали в полон. Більше про них нічого не було відомо, хіба що вони потрапляли до списків полонених, які Німеччина передавала до Організації Червоного Хреста в Женеві. Коли ці списки надходили до Булоні, з’являлася можливість визначити долі принаймні декількох зниклих солдатів.

Це була боротьба, не схожа на жодну з тих, яку коли-небудь бачив світ. Невідомий солдат, як писав А. Дж. П. Тейлор, був справжнім героєм у війні, у результаті якої близько 192 тисячі чоловіків з Британської імперії вважали зниклими або взятими в полон. Один снаряд може розірвати п’ятдесятьох солдатів так, що їх неможливо ідентифікувати. Одна з найжахливіших частин роботи, з якою Ґертруда зіткнулася в Булоні, полягала в пошуку могил бійців, яких похапцем ховали на полі бою, а їхні близькі хотіли знати, чи були докази їхньої смерті, і якщо так, то де саме вони поховані. Ексгумацію виконували шукачі Червоного Хреста, ті самі люди, які зазвичай ходили по лікарнях й опитували поранених. Часто бувало так, що вони знаходили могилу полковника чи капітана, якого шукали, а тоді виявлялося, що там була велетенська яма, в яку поскидали десятки інших солдатів. У недавній такій могилі, яку Ґертруда зареєструвала всередині грудня, виявили 98 трупів. З них лише на 66 були ідентифікаційні жетони — принаймні ці смерті можна було підтвердити й місце їхнього поховання було відоме. Після перевірки могилу розширювали, тіла складали в ряд одне біля одного і над ними проводили панахиду. Ось що написала Ґертруда Валентину Чиролу:

«Коли ми потрапляємо під перехресний вогонь артилерії, за день гине близько 50 солдатів... Зараз там так відразливо — йде затяжний дощ... Дороги за Сент-Омером у жахливому стані. Бруківка розбита... а по обидва боки від дороги — трясовина. Якщо великовантажний автомобіль з’їжджає з дороги в ті канави з грязюкою, звідти його вже не можуть витягти, і він залишається там