Читати книгу - "Тринадцята легенда"

Такі рухи я часто спостерігала в тварин у зоопарку, коли вони скаженіли в неволі. Побоюючись нового нападу, я знову пригадала, як мене втішав мій батько, коли я була малою. І я стала тихо і лагідно гладити волосся міс Вінтер, доки вона, заспокоївшись, не поклала голову мені на плече.

Ось тепер Джудіт могла вкласти її спати. Сонним, схожим на дитячий, голосом Віда Вінтер попрохала мене побути з нею; тож я залишилася стояти навколішках біля її ліжка, дивлячись, як вона засинає. Час від часу нещасна здригалася уві сні, і на її обличчі з'являвся вираз страху; коли це траплялося, я тихенько гладила її волосся, поки повіки не переставали злякано тремтіти і вона знову не поринала у спокійний сон.

З глибин моєї пам'яті виринув один випадок. Мені було тоді десь дванадцять років. Це сталося в неділю. Ми з батьком саме їли біля річки бутерброди, коли неподалік з'явилися двійнята: дівчатка-блондинки, які гуляли зі своїми світловолосими батьками. Усі звертали на них увагу, але їм, напевне, було вже не звикати до поглядів чужих людей. Я узріла їх — і серце моє тьохнуло. Це було все одно що поглянути у дзеркало і побачити себе не половинчасту, а цілу! З яким же захватом я на них дивилася! З якою жагою!

Збентежившись, біляві двійнята відвернулися від мене — від дівчинки, що буквально жерла їх своїм поглядом, — і поспішили вхопитися за руки батьків. Я побачила їхній острах, і тут якась невидима груба рука стисла мої легені так, що день для мене згас. Згодом, уже у крамниці, я сиділа на підвіконні, перебуваючи у стані нав'язливого кошмару; батько ж, скоцюрбившись на підлозі, гладив моє волосся і мимрив свою магічну формулу:

— Тихенько, тихенько. Усе минеться. Усе гаразд, ти не сама.

Трохи пізніше з'явився лікар Кліфтон. Коли я зустрілася з ним у дверях, у мене виникло відчуття, ніби він уже певний час тут був. Виходячи, я прослизнула повз нього, встигнувши помітити на його обличчі вираз, якого так і не змогла розшифрувати.

Підводна криптографія

Коли я поверталася до своїх кімнат, ноги мої рухалися так само повільно, як і думки. Усе втратило сенс.

Чому загинув Джон-копач? Бо хтось добрався до запобіжної клямки на драбині.

Це не міг бути Амброс. Історія міс Вінтер забезпечувала йому повне алібі: коли Джон зі своєю драбиною падав з балюстради на землю, проносячись у повітрі, цей хлопець очей не зводив з цигарки, не насмілюючись вициганити хоч одну-однісіньку затяжку.

Отже, Еммеліна. Але ніщо у цій історії не свідчило про те, що Еммеліна на таке здатна. Вона була сумирною дівчинкою, нездатною заподіяти комусь зло; про це навіть Естер говорила. Та й сама міс Вінтер не могла висловитися ясніше та недвозначніше: ні, то була не Еммеліна. То була не вона.

Тоді хто ж? Ізабель померла. Чарлі пропав.

Я прийшла до своїх апартаментів, увійшла до кабінету і стала біля вікна. У пітьмі нічого не було видно, крім мого віддзеркалення, блідої тіні, крізь яку проглядала ніч.

— Тоді хто ж? — спитала я в тіні.

І нарешті прислухалася до тихого, але наполегливого внутрішнього голосу, який я останнім часом намагалася ігнорувати.

Аделіна.

— Ні, — відповіла я. — Не може бути.

— Так, — наполягла тінь.

Аделіна.

Але цього не могло бути. Розпачливі згорьовані ридання за Джоном-копачем ще не втратили своєї свіжості у моїй пам'яті. Хіба можна так побиватися за людиною, яку сам же і вбив? Це просто неможливо! Не можна вбити людину, якщо любиш її і готовий оплакувати її смерть!

Тим часом мій внутрішній голос перераховував епізод за епізодом з історії, яку я вже так добре знала. Наруга над класичним парком: кожен поріз на дереві — ніж у Джонове серце. Знущання з Еммеліни, смикання її за волосся, побиття, укуси. Дитинча Меррілі, яке витягли з візка й поклали на землю, — нехай вмирає або жде, поки його знайдуть. У селі казали, що одна з двійнят несповна розуму…

Чи не були ті сльози, свідком яких я щойно стала, слізьми спокути, слізьми каяття? Чи не вбивцю я обіймала і заспокоювала? Чи не цю таємницю ховала міс Вінтер від загалу так довго?.. Може, саме тому і вирішила міс Вінтер оповісти мені свою історію? Щоб я сповнилася співчуттям до неї, а потім виправдала і простила?.. Ця підозра, що визрівала в мені, була мені самій страшенно неприємна. Моя спина аж сиротами вкрилася.

Але в одному я була цілком упевнена: вона любила Джона. Хіба ж могло бути інакше? Я пригадала, як обіймала її змарніле, зболене тіло, і подумала, що тільки втрата когось, кого любиш, здатна призвести до такого розпачу. Я пригадала, як підлітком Аделіна вдерлася у Джонову самотність після смерті Хазяйки і витягла його до життя, попросивши навчити підрізати дерева у класичному парку.

У тому самому класичному парку, який колись понівечила саме вона.

Як же це все скласти докупи?!

Мій погляд заглибився у темряву за вікном. Розкішний парк міс Вінтер — може, і це данина пам'яті Джона-копача? Довічна спокута за біль, якого вона завдала, за кривду, яку заподіяла?

Я потерла свої сонні очі: час лягати спати. Але заснути мені виявилося не під силу: невідчепні думки крутилися в голові.

Я вирішила прийняти ванну. Поки вона наповнювалася водою, я окинула поглядом кімнату, розмірковуючи, чим би зайнятися. Мою увагу привернула паперова кулька під туалетним столиком. Я розгорнула її і розгладила. То був рядок записаних мною звуків.

У ванній, під шум води, я зробила кілька непевних і короткотривалих спроб знайти хоч якийсь сенс у цих значках.

Але мене не покидало підсвідоме відчуття, ніби я не зовсім достотно відтворила на папері те, що пробурмотіла Еммеліна. Я знову оживила в пам'яті залитий місячним сяйвом парк, погойдування гілок ліщини, гротескне обличчя — напружене і перелякане… І знову ніби почула оте поспішне белькотіння. Але хоч як я старалася, самого вислову пригадати так і не змогла.

Я забралася у ванну, а клаптик паперу поклала скраю. Вода, тепло якої зігрівало мої ноги, плечі і спину, здавалася відчутно холоднішою біля макули на моєму боці.

Замружившись, я сповзла під воду. Вуха, ніс, очі — все пішло під воду, тільки маківка лишилася над поверхнею.

Я виринула,