Читати книгу - "Соловей"

вивчав її з-за димової завіси.

— Чоловік так просто не залишив би таку прекрасну жінку, як ви.

В’янн не ворушилася.

— Що ж, — нарешті сказав він, кидаючи недопалок на підлогу. Він різко підвівся й наступив підбором на цигарку, яка ще тліла.

— Мабуть, молодий капітан був не таким вправним зі зброєю, яким би мав бути. Вермахт, — він похитав головою. — Вони часто розчаровують. Дисципліновані, але не досить… енергійні.

Він обійшов навколо столу й підійшов до В’янн. Вона встала. Цього вимагав етикет.

— Невдача капітана — моє везіння.

Його погляд уп’явся в бліду шкіру над її грудьми.

— Мені потрібне нове житло. Готель «Бельву» мене не влаштовує. Думаю, ваш будинок кращий.

Коли В’янн вийшла з мерії, вона почувалася, наче її щойно викинуло з моря на берег. Вона хиталася і тремтіла, долоні пітніли, а чоло свербіло. На площі було багато солдатів. Тепер чорна форма СС була скрізь. Вона почула, як хтось крикнув: «Ані руш!», — й озирнулася. Солдат із рушницею кинув двох жінок із жовтими зірками на вбогих плащах навколінки. Схопивши одну з них, він поставив її на ноги, а інша заверещала. Це була мадам Фурньє, дружина м'ясника. Її син, Жилль, кричав:

— Не забирайте мою маму! — Він кинувся до двох французьких полісменів, що були неподалік.

Жандарм грубо схопив хлопчика:

— Не будь дурнем.

В’янн не мала часу на роздуми. Вона бачила, що її колишній учень у біді, тож рушила до нього. Заради Бога, він же ще дитя. Одноліток Софі. В’янн була його вчителькою, відколи він навчився читати.

— Що ви робите? — спитала вона, надто пізно усвідомивши, що мала б говорити менш вимогливим тоном.

Полісмен повернувся до неї. Поль. Він був ще гладшим, ніж тоді, коли вона бачила його востаннє. Його обличчя так роздалося, що очі здавалися напрочуд маленькими.

— Не втручайтеся, мадам, — сказав Поль.

— Мадам Моріак, — кричав Жилль, — вони забирають мою маму на потяг! Я хочу з нею!

В'янн поглянула на матір Жилля, мадам Фурньє, котра була дружиною м'ясника, і побачила в її очах приреченість.

— Ходімо зі мною, Жиллю, — мовила В’янн, не роздумуючи.

— Дякую, — прошепотіла мадам Фурньє.

Поль потягнув Жилля до себе.

— Годі. Хлопчисько влаштував сцену. Він піде з нами.

— Ні! — вигукнула В’янн. — Полю, будь ласка, ми ж усі французи, — вона сподівалася, що, назвавши його на ім’я, нагадає йому, як раніше вони були однією громадою. Вона навчала його доньок. — Хлопчик — громадянин Франції. Він народився тут!

— Нам байдуже, де він народився, мадам. Він у мене в списку. Тож піде з нами, — його очі звузилися. — Хочете подати скаргу?

Мадам Фурньє плакала, стикаючи синову руку. Інший полісмен дмухнув у свисток і штовхнув Жилля дулом свого пістолета.

Жилль і його мати розчинилися в натовпі, який гнали до залізничної станції.

«Нам байдуже, де він народився, мадам».

Бек мав рацію. Те, що Арі — француз, не захистить його.

Вона міцно стисла сумочку під пахвою та пішла додому. Дорога до Le Jardin, як завжди, перетворилася на багно й добряче попсувала її взуття.

Діти чекали у вітальні. Вона полегшено опустила плечі, стомлено всміхнулася й поклала сумку.

— Усе гаразд? — спитала Софі.

Арі одразу з усмішкою кинувся обіймати її, гукаючи: «Мамо», ніби хотів показати, що зрозумів правила їхньої нової гри.

В’янн міцно обійняла малюка.

— Мене допитали й відпустили. Це добра новина, — сказала вона Софі.

— А яка погана?

В’янн поглянула на доньку. Софі росла у світі, де її однокласників, як худобу, кидали у вагони під дулом пістолета й забирали кудись, звідки вони, можливо, ніколи не повернуться.

— Тут житиме інший німець.

— Такий, як капітан Бек?

В’янн подумала про тваринний блиск у крижаних очах фон Ріхтера і про те, як він її «обшукав».

— Ні, — відповіла вона тихо. — Я так не думаю. Без потреби не розмовляйте з ним. Не дивіться на нього. Намагайтеся бути непомітними. До того ж, Софі, тепер вони депортують і євреїв, народжених у Франції. Дітей також. Кидають у потяги й висилають до трудових таборів, — В’янн міцніше притисла сина Рейчел. — Тепер він Даніель. Твій брат. Завжди. Навіть коли ми самі. Ми всиновили його в родичів із Ніцци. Не можна припускатися помилок. Інакше вони заберуть його і нас. Зрозуміла? Я не хочу, щоб хтось перевіряв його папери.

— Мені страшно, мамо, — прошепотіла дівчинка.

— І мені, Софі, — відповіла В'янн. Тепер вони разом були в серйозній небезпеці. Перш ніж вона встигла ще щось додати, у двері постукали, і штурмбанфюрер фон Ріхтер зайшов до будинку. Він стояв струнко, мов штик. Обличчя під чорним військовим кашкетом не передавало жодних емоцій. На його формі було кілька срібних хрестів. До лівої нагрудної кишені був пришпилений значок у формі свастики.

— Мадам Моріак, — сказав він. — Бачу, ви йшли додому під дощем.

— Саме так, — відповіла В’янн, відкидаючи мокре волосся з обличчя.

— Треба було попросити моїх людей підвезти вас. Така прекрасна жінка, як ви, не мусить місити багно, наче корова.

— Дякую, наступного разу я звернуся до них.

Ріхтер, не знімаючи кашкета, почав роздивлятися все навколо. Вона була певна, що він помітив сліди на стіні, де колись висіли картини, порожню полицю над каміном і вицвілу підлогу, де десятиліттями лежали килими. Усе це забрали.

— Так. Згодиться, — він глянув на дітей. — А хто в нас тут? — спитав він ламаною французькою.

— Мій син, — відповіла жінка, підходячи ближче. Вона не сказала «Даніель», щоб Арі раптом не виправив її. — І моя донька Софі.

— Не пам’ятаю, щоб капітан Бек казав про двох дітей.

— А чого б він про це казав, штурмбанфюрере? Не думаю, що це має значення.

— Що ж, — сказав він, різко кивнувши Софі. — Принеси мої валізи, дівчинко, — а тоді він звернувся до В'янн: — Покажіть мені кімнати. Я виберу, яка стане мені до смаку.

Розділ 28

Ізабель прокинулась у темній кімнаті. Від болю.

— Ти отямилася? — спитав голос поруч із нею.

Вона знала, що він належить Ґаетанові. Скільки разів за останні два роки вона уявляла, як лежить із ним у ліжку.

— Ґаетане, — сказала вона. Вимовивши його ім’я, вона згадала все.

Сарай. Бек.

Вона так швидко сіла, що їй запаморочилася голова.

— В’янн, — промовила вона.

— З твоєю сестрою все гаразд. — Він запалив гасову лампу й поставив її на перевернутий ящик. Тьмяне світло оповило їх. Вони були наче в маленькому овальному світі серед темряви. Вона торкнулася рани на плечі й здригнулася.

— Цей покидьок улучив у мене, — сказала вона, дивуючись, як могла таке забути. Вона згадала, як