Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

глитаям катастрофи, скалічені людські тіла, якщо їм уже оплатили проїзд?

Люди казали так, повторюючи теревені інших людей. Ніхто не знав, чому всі лише про це й пащекують. Ніхто не знав і не бажав знати причини.

— Тяма, — виголошував доктор Прітчетт, — це найнаївніший забобон.

— Що є джерелом громадської думки? — вторував йому по радіо Клод Слеґенгоп. — Немає жоднісінького джерела. Громадська думка виникає сама по собі. Як реакція колективного інстинкту, колективного розуму.

Оррен Бойл дав інтерв’ю «Глоб», найбільшому новинарному часопису, на тему серйозної соціальної відповідальності металургів. Наголошувалося на тому фактові, що метал має в житті суспільства безліч максимально важливих функцій, і люди фізично залежать від його якості.

— На мій погляд, не варто ставитися до людей, як до піддослідних морських свинок, випробовуючи новий продукт, — сказав Бойл, як завжди, не називаючи імен.

— Ні-ні, я аж ніяк не натякаю, що цей міст обвалиться, — уточнив головний металург «Асоціації Сталі», виступаючи в телевізійній програмі. — Я нічогісінько не стверджую. Просто готовий оголосити, що якби у мене були діти, я не дозволив би їм сісти в потяг, який першим має проїхатися по тому мосту. Це лише моя особиста думка, не більше. Просто я страшенно люблю дітей.

— Стовідсотково не стверджуватиму, що хитромудра вигадка Ріардена і Таґґартів зруйнується, — писав Бертрам Скаддер в газеті «Майбутнє». — Може, зруйнується, а може й ні. Насправді, це не так уже й принципово. Важливо інше: чи здатне суспільство захистити себе від нахабства, егоїзму та захланності двох індивідуалістів, які геть утратили гальма і чиє минуле підозріло позбавлене вчинків, спрямованих на спільне щастя? Схоже, ці двоє не погребують ризикнути життям наших братів і сестер, щоб довести авторитетність своїх міркувань, знехтувавши думками переважної більшості визнаних експертів. Чи варто суспільству заплющувати очі на таку наругу? Якщо міст обвалиться, чи не запізно буде вживати заходів? Так само можна замикати конюшню, коли коня вже вкрадено! Наша рубрика завжди дотримувалася думки, що певних людей слід стриножувати і замикати задля соціального блага.

Група осіб, назвавшись Комітетом безкорисних громадян, збирала підписи під вимогою річної експертизи залізниць «Лінії Джона Ґолта» урядовими експертами, перш ніж пустити нею перший потяг. У петиції, зокрема, було наголошено, що її підписанти не мають інших мотивів, крім почуття громадянського обов’язку. Першими підписалися Бальф Юбанк та Морт Лідді. Всі газети передрукували цю заяву на перших шпальтах і прокоментували. Тон обговорення був співчутливий, оскільки свої підписи поставили люди цілком не зацікавлені…

Про те, як триває спорудження «Лінії Джона Ґолта», газети дружно мовчали. На будівництво не відрядили жодного репортера. Загальну політику преси ще п’ять років тому сформував відомий редактор:

— Об’єктивних фактів не існує. Кожне повідомлення базується на чиїйсь приватній думці, тому оперувати фактами немає сенсу.

Кілька бізнесменів вирішили обміркувати ймовірність того, що ріарден-метал таки має певну комерційну цінність. Вони взялися вивчати це питання. Проте не найняли ні металургів, щоб вони дослідили зразки металу, ані запросили інженерів на місце побудови мосту. Вони обмежилися громадським опитуванням. Десятьом тисячам людей, які, вочевидь, презентували всі різновиди людського інтелекту, поставили одне-єдине запитання:

— Чи погодитеся ви скористатися потягом «Лінії Джона Ґолта»?

Більшість відповідали:

— Даруйте, сер, нізащо!

Голосів на підтримку ріарден-металу чути не було. І ніхто не надавав значення тому, що акції «Таґґарт Трансконтиненталь» на фондовому ринку нехай повільно і несміливо, але таки почали зростати.

Були й такі, хто уважно стежив за ситуацією і підстраховувався. Містер Моуен придбав акції «Таґґарт Трансконтиненталь» на ім’я своєї сестри. Бен Нілі купив їх на ім’я кузена. А Пол Ларкін узагалі скористався псевдонімом.

— Не вірю я цим суперечливим махінаціям, — сказав один із цих людей.

— Отож. Гілку споруджують згідно з графіком, — стенав плечима Джеймс Таґґарт на зборах свого правління. — Вам усім абсолютно нема в чому сумніватися. Моя дорога сестронька вочевидь не має нічого людського. Це чистий двигун внутрішнього згорання, наділений здатністю мислити. Тому дивуватися з її успіхів не випадає.

Почувши плітку про те, що начебто кілька балок мосту не витримало навантаження і обвалилося, до того ж загинуло троє робітників, Джеймс Таґґарт перелякано кинувся до свого секретаря, наказавши негайно телефонувати в Колорадо. На дзвінок він очікував, припавши до секретаревого столу, немов шукаючи в нього захисту; в очах застигла справдешня паніка. Та все ж його рот викривила подоба посмішки.

— От би побачити зараз фізіономію Генрі Ріардена.

Почувши, що це не більше, ніж побрехенька, він видихнув:

— Дякувати Богові!

Одначе в голосі лунало розчарування.

— Що ж, — звернувся до своїх друзів Філіп Ріарден, до якого теж долетіла ця чутка, — можливо, іноді помиляється навіть мій братичок. Схоже, він не такий славетний, як про себе думає.

— Любий мій, — пормуркотіла Ліліан Ріарден до чоловіка, — знав би, як я захищала тебе вчора на чаюванні, коли жінки почали казати, що Даґні Таґґарт — твоя коханка… Тільки, на Бога, не дивися на мене так моторошно! Я знаю, що це неможливо, тому влаштувала їм чудового прочухана. Просто ті дурні сучки не можуть навіть уявити іншої причини, через яку жінка здатна повстати проти всього суспільства заради твого металу. Я, звісно, розумію, що це не так. Знаю, що ця Таґґартшиха — істота безстатева, і ти їй цілком байдужий… До того ж, любий, я розумію, що, якби тобі не забракло сміливості — але ж їй нізвідки взятися, — ти не став би захоплюватися калькулятором у шикарному костюмі, а віддав би перевагу якісь білявій жіночній хористочці, яка… ну, Генрі, я ж лише жартую!.. Не дивися ти на мене так!

— Даґні, — жалюгідно лепетав Джеймс Таґґарт, — що з нами буде? «Таґґарт Трансконтиненталь» катастрофічно втрачає популярність!

Даґні легко і світло засміялася, ніби радість весь час була в її душі, а зараз раптом вирвалася на свободу. Вона реготала, невимушено роззявивши рота, білі зуби сяяли на тлі засмаглого обличчя. Очі, звиклі до безкрайого простору, дивилися кудись удалечінь. Останнім часом, приїжджаючи до Нью-Йорка, вона дивилася на Джима так, наче не бачила його; він це зауважив.

— Що ми плануємо робити? Громадська думка проти нас!

— Джиме, пригадай, що базікали про Ната Таґґарта? Пам’ятаєш, він казав, що заздрить лише одному зі своїх конкурентів, який сказав: «А громадськість нехай летить під три чорти!». Він шкодував, що не встиг цього сказати перший.

Того літа, у важкому спокої міських вечорів, часом, траплялося, коли самотньому чоловікові чи жінці — на лавчині в парку чи на перехресті вулиць, чи біля відчиненого вікна — впадала в око коротенька інформація в газеті про те, що триває будівництво залізниці «Лінія Джона Ґолта». Цей випадковий читач або читачка могли подивитися на місто і відчути раптовий сплеск надії. Ці люди належали або наймолодшого покоління, вбачаючи в цьому будівництві бажану подію, або ж