Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

(proles). То були люди, які не мали ні майна, ні громадського становища, ані якихось виняткових здібностей.

Великі маси трудящого люду відірвано від землі. Стару систему праці було поламано. Селян масово зганяли з їхніх сіл до міст. На фабриках біля нових машин примушували працювати не лише чоловіків, але й жінок та дітей. Робітник більше не мав родини. Умови життя його були жахливі. Історія тих часів написана кров’ю.

— Правда, правда, — урвав його епіскоп із болісним виразом на обличчі.— То справді було страхіття. Але ж то діялося давно, півтораста років тому.

— Саме тоді, півтора сторіччя тому, і народився сучасний пролетаріат, — вів далі Ернест. — Церква його не помічала. Хоч які криваві страхіття капіталісти чинили над народом, вона лишалася німа. Церква не протестувала тоді, як не протестує вона й тепер. Як каже Остін Льюїс{19} про ті часи — ті, кому було сказано: «Пасіть овечок моїх», спокійно дивились, як тих овечок продавали в рабство, щоб замучити роботою до смерті{20}. Церква мовчала тоді, і, перше ніж говорити далі, я хочу, щоб ви або погодились зі мною, або спростували мої слова. Отже, чи визнаєте ви, що тоді церква мовчала?

Єпіскоп вагався. Як і доктор Гамерфілд, він не звик до подібних, як казав Ернест, «лобових атак».

— Історію вісімнадцятого сторіччя вже написано, — напосідав Ернест. — І якби в ті часи церква не мовчала, про те можна було б прочитати в книжках.

— Боюся, що церква справді мовчала, — визнав єпіскоп.

— Як вона мовчить і нині.

— З цим я не можу погодитись, — заперечив єпіскоп.

Ернест хвильку подивився на нього пильно і прийняв

виклик.

— Гаразд, — сказав він. — Зараз побачимо. Ось, наприклад, у Чікаго є жінки, що тяжко працюють за дев’яносто центів на тиждень. Чи протестувала церква проти цього?

— Я про це не знав. Дев’яносто центів на тиждень! Це жахливо!

— Чи протестувала церква? — наполягав Ернест.

— Я певен, що церква нічого про це не знала, — відчайдушно захищався епіскоп.

— Але ж церкві було сказано: «Паси овечок моїх», — глузливо мовив Ернест. Тоді похопився — Пробачте, епіскопе, що я сміюсь. Але чи ж диво, що нам терпцю не стає, дивлячись на вас?.. Хіба ви коли-небудь протестували перед своєю буржуазною паствою проти праці дітей на бавовняних фабриках Півдня?{21} Адже на цих фабриках працюють діти шести-семи років. Працюють ночами, дванадцятигодинну зміну. Ці діти ніколи не бачать сонячного світла. Вони мруть, як мухи. Дивіденди акціонерам виплачуються їхньою кров’ю. І з цих дивідендів будуються розкішні церкви в Новій Англії, щоб такі, як ви, епіскопе, могли читати в них солодкі проповіді ситим, пещеним власникам акцій.

— Я нічого не знав про це, — кволим голосом промовив епіскоп. Він зблід на виду, немов його нудило.

— Отже, ви не протестували?

Єпіскоп мовчав.

— Отже, церква й нині мовчить, як мовчала у вісімнадцятому сторіччі?

Єпіскоп знову нічого не відповів, але цього разу Ернест і не наполягав на відповіді.

— І не забувайте, — сказав він, — коли який священик надумає протестувати, йому негайно покажуть на двері.

— Ну, в це вже я не вірю, — заперечив єпіскоп.

— А ви протестуватимете? — спитав його Ернест.

— Покажіть мені в нашій церковній громаді такі несправедливості, як ви оце розповідали, і я виступлю проти них.

— І покажу, — спокійно сказав Ернест. — Я до ваших послуг. Я проведу вас через ціле пекло.

— І тоді я протестуватиму. — Єпіскоп випростався, на його лагідному обличчі проступила суворість воїна. — Церква не буде мовчати.

— Вас виженуть зі служби, — попередив його Ернест.

— Я доведу вам протилежне, — заперечив єпіскоп. — Коли все, що ви казали, — правда, я доведу, що церква помилялася з невідання. Навіть більше, я переконаний: усе жахливе в нашому суспільстві існує лише тому, що про те не знає панівний клас. Коли він дізнається, він виправить усі свої хиби. А розкрити йому очі — це місія церкви.

Ернест засміявся — відверто глумливо; і я стала на захист епіскопа.

— Не забувайте, — сказала я йому, — що ви бачите справу лише з одного боку. І в нас є багато гарного, хоч ви того й не хочете визнати. Єпіскоп Моргауз правду каже. Всі страхіття в нашому суспільстві можливі лише через те, що панівний клас нічого про них не знає. А причина та, що класи надто відмежувались один від одного.

— Коли хочете знати, навіть дикі індіяни не такі жорстокі й кровожерні, як ваші капіталісти, — відказав Ернест, і в ту мить я майже зненавиділа його.

— Ви нас не знаєте. Ми не жорстокі й не кровожерні.

— Доведіть, — кинув він мені виклик.

— Як можу я довести де… вам? — Мене вже брала злість.

Він уважно подивився на мене.

— Я не прошу вас довести це мені. Доведіть це самі собі.

— А я й так знаю.

— Нічого ви не знаєте, — гостро відповів він.

— Тихо, тихо, дітки, — заспокійливо озвавсь тато.

— Яке мені діло… — почала я обурено, але Ернест перебив мене:

— Скільки мені відомо, ви — чи ваш батько, це те саме — маєте акції Сьєррських заводів.

— Ну й що з того? — відрубала я.

— Та нічого, — мовив Ернест повільно, — коли тільки не зважати на те, що сукня, яку ви носите, заплямована кров’ю. Страва, яку ви їсте, присмачена кров’ю. Кров малих дітей і дужих чоловіків крапає з вашого даху. Досить мені заплющити очі, і я чую, як вона крапає: кап, кап, кап — кругом мене.

Ніби прислухаючись до того крапоту, він заплющив очі і відхилився на бильце крісла. Сльози бризнули мені з очей від такої образи. Ще ніколи ніхто так брутально зі мною не поводився. Єпіскоп і тато, збентежені й уражені, спробували звести розмову на спокійніші теми, але Ернест розплющив очі, подивився на мене і порухом руки спинив їх. Губи його були суворо стиснуті, а в очах уже не світилась усмішка. Але я так і не дізналася, що він хотів сказати, яку нову кару готував мені, бо в ту саму мить до нас на веранду зазирнув якийсь чоловік, що йшов повз наш будинок вулицею. Був той чоловік високий, бідно вдягнений і ніс на спині цілу гору плетених столиків, стільців та ширм. Він дивився на наш будинок, ніби міркуючи, чи не спробувати продати нам щось із свого краму.

— Його звуть Джексон, — промовив Ернест.

— Такий здоровенний чолов’яга мав би працювати, а не ходити з крамом по хатах{22},— сказала я.

— Подивіться на його лівий рукав, — тихо відповів Ернест.

Я глянула й