Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

наступ. — Ти вже зовсім совість утратив! Немолодий уже, щоб волочитися ночами де попало!

— А ти куди дзвониш? — поцікавився в неї чоловік.

— Тобі на роботу дзвоню!

— І як ти собі уявляєш людину, яка волочиться де попало на роботі?

Мабуть, відповісти на це було нічого, тож дружина просто кинула слухавку.

Він з величезним полегшенням повернувся до роботи. А потім збагнув, що відповідати на дзвінок не слід було. Адже цю розмову записано! Адже якщо вони не зразу зрозуміли, що він лишився в лабораторії, то тепер знають це напевне. Тепер їм відомо, де його шукати, й вони цілком усвідомлюють, що кращого місця їм не знайти!

Але ж іще одне! Це ніби підказка щодо родини — дружини, доньки!

Ні, на це вони зараз не зважаться. Після того, як Губченко на зборах витягнув із Заступа погрозу, ще й сам додав до неї про свою сім’ю, від цього крайнього кроку вони мусять утриматися. Принаймні це те єдине, на що зараз можна сподіватися. Звісно, Губченко шалено ризикував, коли це казав. Але… Звичайно, краще все кинути й помчати додому. Однак… Хто може з упевненістю сказати, що його не чекають за рогом біля виходу з інституту? Або — ще гірше — біля входу в будинок, де він мешкає. Щоб зайти разом з ним і… Ні. Зараз головне — завершити роботу. Він обіцяв.

Але попрацювати не вдалося. Дякувати Богу, хоч устиг зберегти написане. Бо за п’ять хвилин зникло світло. І стало дуже страшно. Не тому, що темно, а тому що цього варіанту розвитку подій він не передбачив. Ревун не гудітиме. Переключити його на ручний режим — немислимо. Тобто це просто, але займе чимало часу і створить чимало шуму. Ефект несподіванки буде втрачено.

Крізь вікно пробивалося тьмяне світло від далеких ліхтарів. Відбувся цікавий фізичний ефект: переломлені склом промені висвічували промінчики датчиків руху. Мабуть, вони живляться від якогось іншого джерела енергії, не від тієї ж мережі, що й уся електрика в лабораторії. Це правильно: система спостереження повинна працювати незалежно від того, чи ввімкнений рубильник на розподільному щиті.

Губченко обережно, щоб не рипнула жодна дошка підлоги, пробрався до шафи, переступаючи через промінчики. Він таки постарався колись шафа відсунулася справді безшумно. І так само безшумно повернулася на місце. Хай тепер пошукають.

Він машинально простягнув руку і клацнув вимикачем. І ледь не вилаявся вголос. Звідки ж воно тут візьметься, якщо його немає в лабораторії!

З коридору не долітало жодного звуку. Якби хтось спробував відімкнути двері, Губченко почув би. Минали хвилини. Тут, у цілковитій темряві, час набував химерних вимірів. Можна було подумати, що збігло десять, двадцять, тридцять хвилин. А може й година. В лабораторії й далі було тихо. Він почав подумки рахувати секунди. На тисячі зупинився й сам собі здивувався. Як же він міг так купитися. Це вже параноя. Все просто: охоронець після півночі вирішив обійти приміщення й здивувався, що один із рубильників на щиті не опущений. От вам і немає світла.

Губченко вийшов з комірчини й зателефонував до охоронця. Той дуже здивувався, що в інституті є ще хтось, крім нього, поцікавився, чому ж йому так довго не дзвонили, бо він уже хвилин двадцять як повернувся після обходу й пообіцяв зараз же знову ввімкнути світло.

Однак минуло ще не менш як десять хвилин, поки він нарешті дістався до розподільного щита й виконав свою обіцянку. Комп’ютер, дякувати Богу, від раптового вимкнення енергії помітно не постраждав, усе збережене було на місці, й Губченко знову взявся до діла. Ніби друге дихання відкрилося. Давно він не відчував такого натхнення. Висновки лилися, мов пісня. От тільки вони не дуже відображали загальний текст, особливо першу його половину, написану вже дуже давно. Довелося повертатися, дещо переробляти, дещо викидати, дещо дописувати.

О третій ночі повіки поважчали, боліла голова, немилосердно хотілося спати. Довелося перервати роботу, зварити собі каву. Чи то кава подіяла, чи просто через те, що довелося трохи порухатись, але працездатність повернулася.

Він закінчив роботу о п’ятій ранку. Потім, поки працював принтер, ще зварив собі кави, пив її й спостерігав, як ритмічно випливають із принтера сторінки його найкращого наукового дослідження. Усі вчорашні проблеми здавалися далекими й мізерними на тлі такого успіху. «Може, все ще буде добре, — думав він. — Може, МГ помиляється, може, щось не допрацював. Що саме?»

Думки ринули в інше русло, немов весняний потік. Але не в те русло, в яке хотів їх спрямувати Губченко. Він мимохіть згадав маленьку дівчинку, що полетіла в ступі зі старшим від неї й вочевидь ворожим хлопчиком. Мабуть, вона теж думала, що все минулося, втішалася, що небезпечна пригода — позаду…

Це майбутнє було химерне і незрозуміле. Дівчинка була схожа на бабу Ягу, як Губченкова донька — на Заступа. І все ж літала на ступі, з мітлою… Все це треба дослідити, треба туди повернутись і знайти її.

А для цього самому треба вціліти і врятувати МГ від загадкових переслідувачів з необмеженими ресурсами.

Остання сторінка випала з принтера. Губченко переписав собі на флешку всю свою працю, поклав віддрукований примірник у новеньку картонну течку, зав’язав поворозки, на обкладинці написав своє прізвище, назву рукопису і поклав його на стіл завідувача. Тоді передумав і поклав у стіл. Потім вимкнув комп’ютер і, переступаючи через промені, пішов до дверей. Відставив стілець, вийшов у коридор і замкнув за собою двері. Ще кілька кроків зробив, за інерцією високо піднімаючи ноги.

Він нікого не зустрів по дорозі. Чорний хід був відчинений. Губченко обережно визирнув на подвір’я, де вже на повну силу займався новий день. На нього тут ніхто не чекав. Може, дурні мої страхи, подумав Губченко. То дзвінка телефонного злякався, то темряви. Та й ті хлопчики нівроку на Петрівці й біля інституту — може, простий збіг? А я справді — як дурень. Пастки ставлю на людей. Ревун от… Він згадав, що не відімкнув датчиків ревуна. Ото було б сміху, якби, виходячи з лабораторії, наступив на власноруч підкладені кнопки!..

Цієї миті в надрах інституту страшно заревла доісторична потвора. Звук був такий потужний, ніби ревун стояв тут, поруч. У будинку навпроти засвітилося кілька вікон. Губченкові знову пощастило.

Він бігцем перетнув подвір’я, потім прохідний двір, вибіг на паралельну вулицю, далі — знову через прохідний двір і далі, до супермаркету, біля якого на тротуарі стояли його старенькі «жигулі». Моторошне завивання ревуна переслідувало його, аж доки зачинив за собою дверцята машини. Треба тікати