Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

кущі сріблястого верболозу. Навіть трава дедалі ставала одмінна. З усього було видко, що десь недалеко має бути вода. Це зауваження зробив Іван, і дід підтвердив його догадку, сказавши, що незабаром вони підійдуть до великого ставу.

І справді, пройшовши з півверсти, вони зачули глухий гомін водяного млина, а вийшовши на височенький горбок, порослий липою та мальовничими кущами ліщини, мусили вони спершу заплющити очі, бо ж сонце, що стояло на півдні, відбивалося на самій середині чистого плеса, обсипаючи всю околицю нестерпучими іскрами. Гомін від коліс, що мало чутен був за горою, тепер був далеко сильніший; з густим гудінням ходив він коло ставу, озивався зусюди луною і знову мішався з дзюркотанням води, що збігала по колесах. За ставком біліла під солом’яною стріхою мірошникова хата, з городом, а з городу виглядала смуга червоного маку, оточена золотоголовими соняшниками. По тину вився, тичина за тичиною, кучерявий хміль, і темно-зелені його стовпи були немов вежі цієї буколічної фортеці. Де-не-де відважний гарбуз виповзав з городу на сам верх тину і, розрісшися на сонці, перевалювався вниз, безсилий уже повернутися назад.

Синій дим, вибігаючи з-під покришки над дерев’яним комином, тонкою стрічкою віяв по верховіттю надбережних осокорів і потім злітав до глибокого неба. На березі паслися вівці і кілька пар волів лежало біля навантажених мішками возів.

Зійшовши з горба, наші мандрівники розташувалися на відпочинок у березі під старою липою. Дід, під’ївши трохи, заснув у холодку під гомін води, а Іван, що досі не мав нагоди побути з Марусею на самоті, почав підбивати її у ліс по гриби. Дівчина знала, що не годиться їй іти до лісу сам на сам з парубком, але їй не стало духу відмовити Іванові, і вона погодилася.

Спочатку обоє не знали, з чого почати. Маруся ладна була промовчати до самісінького вечора, а Іван безнастанно поривався щось їй сказати, і кожного разу так гаряче ставало йому на серці, що він і слова не міг вимовити. Уже потім якось догадався він звернути розмову на Вороніж. Маруся докладно відповідала йому на всі запитання, розказувала про гулянки та вечірні збори на вулиці, про парубків і дівчат. Розмова ставала щохвилини жвавішою, цікавішою. Вони і не помітили, як узялися за руки, як забули про гриби та й давай проходжуватися в лісі, немов давні знайомі. Маруся схаменулася тільки, як вони сіли під дубом і Іван, недовго думавши, поцілував її в уста – сказати б: од щирого серця.

– Що ти робиш, Іване? – скрикнула вона, насупивши брови.

– Що ж у тім поганого, моє серце? – одказав Іван.

– Як – що поганого? Хіба не знаєш, що дівчатам не годиться з парубками цілуватися? Матуся мені те щодня кажуть. Та й дідусь тепера, тільки побачить мене, то й здогадається зараз, що я з тобою цілувалася.

– Не бійся, голубко, не взнає.

– Еге, не взнає! Мало ти дідуся знаєш. Він один раз гляне, то так і дивитися. Його в Вороніжі звуть віщуном, бо він усе знає, ніщо від нього не сховається.

– Нехай він собі і все знає, а такого ще не чувано, щоб можна було взнати, хто з ким поцілується.

– Говори. От побачиш, що він скаже. Ходім! Він, мабуть, уже прокинувся.

Старий і справді вже не спав і, побачивши, як ішли вони з лісу, спохмурнів трохи, але, поглянувши на принесені з лісу сироїжки, до яких був дуже ласий, забув хвилинну свого прикрість і нарікав тільки на себе, що довго заспав і спізнився в дорогу.

Дальші два дні йшли вони весь час стовповою дорогою. На їх щастя, година була хмарна, і вони не дуже терпіли від спеки. Нудьгу ж їм розганяв сам старий Чайка. Він безперестану то гомонів про старовину, то перебирав різні випадки свого минулого, і з усіх своїх оповідань робив висновки – прості, але такі часом ясні та розумні, що їм позаздрив би і психолог, – коли тільки вчився він з німецьких книжок, а не з живої природи людської.

V

– Тут ми трохи перепочинемо з дороги, – сказав Чайка Іванові, коли вони підходили до Батурина. – Зайдемо до давнього мого приятеля, до бондаря Омелька. Він колись жив у нашому Вороніжі, та от уже літ з двадцять, як перейшов сюди: тут, бач, після тестя дістався йому ґрунт у спадщину. Ми були в нього, йдучи в Київ, і обіцяли зайти ще з Києва.

Бондаря Омелька вони застали за роботою. Він дуже зрадів гостям і, перецілувавшися з ними як слід, повів до хати.

Хата в бондаря Омелька була чепурна і від усіх батуринських хат відмінна. Не кажу вже про те, що вся вона була побілена крейдою, що вікна знадвору були обведені червоною фарбою, а солом’яна стріха була підстрижена так чисто, як чуприна у доброго парубка перед Великоднем, – посередині в ній стояв стіл новий, липовий, на обточених ніжках, з двома шухлядами; образи усе під шатами та під склом; на кілочках поміж вікнами рушники білі, майстерно повишивані червоними узорами, та й лави і мисник з різним посудом були далеко кращі, як по звичайних козацьких хатах.

Дві дочки бондаря Омелька, повновиді дівчата у тканих плахтах, що нетерпляче чекали з Києва Марусю, повели її до своєї кімнатки та так і не дали їй привітатися з бондарихою. Вони хотіли якнайшвидше довідатися про всі новини, а при незнайомому парубкові соромилися говорити.

В хаті було майже темно, і не так від вечірніх сутінків, як від дерев, що закривали вікна: густа черемха і вишня упиралися гіллям у самісінькі шиби.

Бондар Омелько кілька разів уже збирався порубати ті дерева, щоб не робили темноти в хаті, але обидві дочки, та й бондариха з ними, кожного разу умовляли його покинути той намір, – бо ж літніми ночами соловей співає попід самісінькими вікнами.

Посадовивши Марусю, дівчата перш за все попрохали її показати київські гостинці та стрічки, яких вона там понакуповувала. Усе їх захоплювало; кілька разів заходжувались вони приміряти собі блискучі персні та сережки, розпускали і знов скручували барвисті стрічки, і заспокоїлись тільки тоді, як Маруся подарувала їм по срібній каблучці від великомучениці Варвари. Далі почали розпитувати її про Київ, про Андріївську церкву, про Лаврську дзвіницю, про печери. Маруся ніколи не закінчила б свого оповідання, коли б їх не покликано вечеряти.

Тим часом до бондаря Омелька зібралися двоє-троє гостей. Всі вони вже встигли розговоритися і набратися, бо як дівчата увійшли до світлиці, то Марусин дід був мов печене яблуко, а бондар