Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 2"

що вони прийдуть іще, й сказав про це Аланові.

— Нам цього тільки й треба, — відказав той. — Коли ми не наженемо на них страху й не покінчимо з цією справою, то ні вам, ані мені не можна буде заснути. І запам'ятайте, цього разу вони діятимуть рішучіше.

Пістолі були напоготові, і мені лишалося тільки слухати й чекати. Поки тривав напад, ніколи було розмірковувати, боюся я чи ні, але тепер, коли знову настала тиша, я не міг ні про що інше думати. Мене переслідували думки про гострі шпаги й холодну сталь; а почувши тиху ходу й шарудіння одягу об стіни кормової рубки, я зрозумів, що вони в темряві шикуються до нападу, і ледве стримався, щоб не закричати голосно.

Все це відбувалося на тому боці, де стояв Алан, і я вже подумав, що мені тут нічого робити, як раптом почув, що хтось тихо ступив на дах наді мною.

Зненацька пролунав свисток боцманської дудки, що був, очевидно, гаслом. Частина зграї з кортиками в руках шалено кинулась на двері, і в ту ж мить скло люка розлетілося на тисячі скалок; якийсь чоловік плигнув униз і простягся на підлозі рубки. Та не встиг він схопитися на ноги, як я тицьнув йому в спину пістоль і міг би застрелити його, проте, як доторкнувся до нього, живого, мужність зрадила мене, і я не міг ні спустити курок, ані втекти.

Плигаючи, матрос упустив з рук кортика, а тепер, відчувши дотик пістоля, несподівано крутнувся й схопив мене, горлаючи прокльони. Не знаю, чи від того до мене повернулася хоробрість, чи, навпаки, я ще більше злякався, але результат був один: я скрикнув і вистрілив у нього. Матрос жахливо й огидно застогнав і повалився на підлогу. В цей час другий матрос, що саме спускався крізь люк, ударив мене ногою по голові, а я схопив другий пістоль і вистрілив йому в стегно. Матрос зісковзнув через край люка і лантухом гепнув на тіло свого товариша. Я не міг схибити, хоч цілитися було й ніколи: просто приклав дуло до нього і спустив курок.

Я б ще довго стояв і дивився на тих, що лежали переді мною, коли б крик Алана про допомогу не повернув мене до пам'яті.

Доти Алан іще обороняв двері, але один з матросів, поки він бився з іншими, пробіг попід шпагою й схопив його за тулуб. Алан штрикав його кинджалом, якого мав у лівій руці, та матрос прилип до нього, мов п'явка. В рубку вдерся ще один матрос і підніс над Аланом кортик. На дверях стовпились інші матроси. Я подумав, що ми загинули, і, схопивши свій тесак, кинувся на них з флангу.

Та моя допомога була вже не потрібна. Матрос нарешті впав, і Алан, відскочивши назад для розгону, з ревом, немов розлючений бугай, напав на решту. Матроси розступилися перед ним, як вода, обернулися й кинулись тікати, падаючи один на одного. Шпага в Аланових руках виблискувала, мов живе срібло, серед безладної юрми ворогів; і при кожному її виблискові чувся зойк пораненого. Я ще думав, що ми загинули, аж тут — о диво! — всі вороги тікають, а Алан жене їх палубою, як вівчарка заганяє овець у кошару.

Однак він швидко повернувся назад, бо був настільки ж обачний, наскільки й хоробрий, а матроси тим часом усе бігли й кричали, наче він ще гнався за ними. Ми чули, як вони, перечіпаючись один через одного, швидко спустилися до свого кубрика й зачинили люк.

Кормова рубка була схожа на різницю, на підлозі лежало троє забитих, а на порозі один з матросів тіпався в передсмертних корчах. Ми з Аланом здобули перемогу й лишились неушкоджені.

Алан підійшов до мене з простягненими руками.

— Дайте я обійму вас! — вигукнув він, схопив мене в обійми і міцно поцілував у обидві щоки. — Девіде, — розчулився мій товариш, — я люблю вас, як брата! — і додав у якомусь екстазі: — А скажіть, хіба з мене поганий боєць?!

Потім він обернувся до чотирьох забитих ворогів, простромив кожного з них шпагою й перевалив одного за одним за двері. При цьому Алан наспівував і насвистував крізь зуби, ніби намагався пригадати якусь пісню, та насправді складав нову. Весь цей час на його щоках вигравали рум'янці, а очі блищали, як у п'ятирічної дитини, що побачила нову іграшку. Раптом він сів на стіл із шпагою в руках; мелодія ставала все ясніша і ясніша. І ось у рубці гучно залунала гельська пісня.

Я подаю її переклад, хоч не віршами (до яких не маю хисту), та принаймні нашою мовою. Алан потім часто співав цю пісню, і вона з часом розійшлась у народі, так що я чув її багато разів.

Ця пісня про шпагу Алана;

Коваль скував її,

Вогонь гартував її,

І ось вона сяє в руках Алана Брека.

Багато було в них очей,

Ясних і швидких;

Багато було в них рук;

Шпага ж була одна.

Сірі олені на пагорбі збились,

їх багато, а пагорб один;

Сірі олені зникають,

А пагорб стоїть, як стояв.

Летіть до мене з вересових горбів,

Летіть до мене з морських островів,

О далекозорі орли,

Тут вам пожива є!

Ця пісня, яку Алан склав (і слова й музику) в хвилину нашої перемоги, не зовсім справедлива до мене: адже я боровся пліч-о-пліч із ним. Ми вбили або тяжко поранили п'ятьох матросів і містера Шуена, причому двоє з них, — ті, що проникли в рубку крізь люк, — загинули від моєї руки. Були поранені ще четверо, і з цих чотирьох одного (найнебезпечнішого) поранив я. Так що я вніс чималу частку в цю перемогу й міг би вимагати згадки про себе в Аланових віршах. Та поетам доводиться більше думати про рими, а в розмовах Алан завжди віддавав мені навіть понад належне.

Але в той час я навіть не усвідомлював будь-якої несправедливості до себе, бо не тільки не знав жодного слова по-гельському, а й був радий відразу ж після цієї нерівної боротьби дістатися до ліжка. Від довгого чекання нападу, метушні й напруження в двох сутичках, а найбільше від жаху, що мені довелося брати участь у бою, я насилу тримався на ногах. Щось наче стискало мені груди, і я важко дихав; згадка про двох убитих мною людей мучила мене, мов кошмар. І я зовсім несподівано розридався, як мала дитина.

Алан поплескав мене по плечу і сказав,