Читати книгу - "Пані Боварі"

себе ніби винним перед Еммою: вона не приховувала, що все ще ображена таким проявом недовіри. Перш ніж вона знову погодилась узяти довіреність, йому довелось довго просити її. Він навіть пішов разом з нею до пана Гійомена оформити новий, такий самий документ.

— Я розумію вас, — сказав нотаріус. — Людина науки не повинна клопотатися дрібницями буденного життя.

Це лукаве зауваження потішило Шарля, — воно надавало його слабості приємної видимості якихось важливих інтересів.

Зате скільки було радості в черговий четвер у готелі, в «їхній» кімнаті! Емма сміялась, плакала, співала, танцювала, замовляла шербети, пробувала курити сигарети і видалась Леонові ексцентричною, але чарівною, незрівнянною.

Він не знав, що примушувало її так жадібно тягнутися до всіх радощів життя. Вона стала подразливою, вередливою і сластолюбною. Вона гуляла з ним по вулицях і йшла з високо піднятою головою, не боячись, як вона казала, скомпрометувати себе. І все ж часом вона аж здригалася на думку, що може зустрітися з Родольфом: хоч вони й розсталися назавжди, їй здавалося, ніби вона ще не визволилась цілком з-під його влади.

Одного вечора Емма навіть не повернулася в Йонвіль. Шарль був не при собі, а маленька Берта не хотіла лягати спати без мами і ридала до повної знемоги. Жюстен, про всяк випадок, вийшов на дорогу; пан Оме і той не міг усидіти у себе в аптеці.

Нарешті Шарль не витримав. Об одинадцятій годині він запріг свого шарабанчика і, хльоскаючи без жалю коня, добрався о другій годині до заїзду «Червоний хрест». Нікого! Він подумав, — чи не бачив часом Емми клерк? Але де він живе? На щастя, Шарль пригадав адресу його патрона. Він кинувся туди.

Починало світати. Шарль роздивився вивіску над дверима, постукав. Хтось, не відчиняючи дверей, крикнув йому Леонову адресу і на додачу вилаяв добре нахаб, що колошкають людей ні світ ні зоря.

У будинку, де жив клерк, не було ні дзвінка, ні молотка, ні консьєржа. Шарль почав добиватися у віконниці. Надійшов поліцай; Шарль перелякався й утік.

«Я збожеволів, — казав він сам до себе. — Вона, напевне, залишилась обідати у пана Лормо».

Але ж сім'я Лормо виїхала з Руана.

«А може, вона залишилась доглядати пані Дюбрей? Але ж пані Дюбрей ось уже десять місяців як померла… То де ж вона?»

Тоді йому сяйнула одна думка. Він зайшов до кав'ярні, попросив «Адрес-календар» і швидко відшукав у ньому мадемуазель Ламперер. Вона мешкала по вулиці Ренельде-Марокіньє, будинок № 74.

Коли він звернув на цю вулицю, на другому кінці її з'явилась сама Емма. Він навіть не обійняв її, а зразу накинувся з криком:

— Чого ти вчора не приїхала?

— Хвора була.

— Що?.. Де?.. Як?..

Вона провела рукою по лобі й відповіла:

— У мадемуазель Ламперер.

— Я так і думав! Оце ж я біг до неї!

— О, даремно, — сказала Емма. — Вона щойно пішла з дому. Але надалі, будь ласка, не турбуйся так. Ти ж розумієш, що я не можу почувати себе вільною, коли знаю, що тебе хвилює найменше моє спізнення.

Таким чином вона встановила для себе своєрідне право не обмежувати себе в своїх походеньках і стала користатися з нього досить часто. Коли їй хотілось бачити Леона, вона завжди знаходила привід поїхати до Руана і заходила до нього прямо в контору, бо він же не чекав її того дня.

Спочатку це було для нього щоразу великим щастям, але незабаром він змушений був відкрити їй неприємну істину — патрон дуже незадоволений його частими відлучками.

— Подумаєш! — говорила вона. — Ходім!

І він кидав роботу.

Емма зажадала, щоб він одягався у все чорне і запустив собі еспаньйолку: тоді він буде схожий на Людовіка XIII. Вона захотіла поглянути на його квартиру і заявила, що їй не подобається обстава. Він почервонів; вона цього не помітила й порадила йому купити такі завіси, як у неї. Коли він заперечив, що це надто дорого, вона засміялась:

— Ага! Тобі шкода грошей!

Щоразу Леон мусив розповідати їй, що він робив з часу їхнього останнього побачення. Вона вимагала віршів, віршів з присвятою, любовної поеми на свою честь, але він ніяк не міг добрати рими до першого рядка і кінець кінцем списав для неї сонета з якогось альбома.

Він зробив це не стільки з гонору, скільки з метою догодити їй. Він ніколи не заперечував її поглядів, погоджувався з її смаками — ніби він був її коханкою, а не навпаки. Вона знала такі ніжні слова, такі поцілунки, що виймала йому душу. І звідки в неї взялася ця порочність — така глибока й потайна, майже безтілесна?

VI

Приїжджаючи в Йонвіль, щоб бачитися з Еммою, Леон частенько обідав у аптекаря і одного дня з чемності вирішив запросити його до себе.

— З дорогою душею! — відповів пан Оме. — Мені взагалі треба трохи провітритись, бо я тут скоро зовсім мохом обросту. Підемо в театр, у ресторан, гульнемо як слід!

— Ох! Любий друже!.. — ніжно прошепотіла пані Оме, налякана не знати якими небезпеками, що нібито чигали на її чоловіка.

— Отак! Хіба ти не бачиш, як я тут нидію день при дні у цих аптечних випарах? Сказано, жіноча натура: спочатку ревнують нас до науки, а потім відбирають у нас право на щонайневиннішу розвагу! Але то нічого, можете на мене розраховувати. Цими днями я заскочу якось у Руан, і ми з вами дамо жару!

Раніше аптекар нізащо б не наважився вжити цього вислову, але тепер він вдавався в легковажний паризький тон, вважаючи його за ознаку найкращого смаку; як і його сусідка, пані Боварі, він зацікавлено розпитував клерка про столичне життя-буття і навіть, бажаючи вразити обивателів, хизувався жаргонними словечками: халамидник, барахло, фізія, шик-блиск, і замість «я вже йду» казав — «ушиваюсь».

І ось одного четверга Емма, на превелике здивування, побачила в «Золотому леві», на кухні, пана Оме, одягненого по-дорожньому — в старому плащі, в якому він ніколи досі не показувався. В одній руці в нього була валіза, у другій — грілка з власної аптеки. Щоб не стривожити клієнтів від'їздом, він нікому не казав про свій намір.

Його, безперечно, хвилювала думка, що незабаром він має побачити ті місця, де минули його молоді роки; всю дорогу він торохтів без угаву; не встиг диліжанс зупинитися, як він вискочив із нього прожогом і побіг розшукувати Леона. Хоч як відмагався клерк, пан Оме поволік його до великої кав'ярні «Нормандія», куди велично зайшов у капелюсі: він вважав, що скидати капелюха, заходячи в якесь публічне місце, —