Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

— Завтра ж я вирушаю до Венеції! Можете покластися на мої слова! Хай бог віддячить вам за ваші добрі діла! — Знявши з голови капелюха, він розмахував ним, аж доки Марко не зник з його очей.

Небо переливалося блакиттю. Сніг на головній вулиці перетворився під незчисленними чоботами, солом'яними сандалями, валянками й копитами в кашу, бо по ній безперервною низкою тягнулися візки, віслюки, коні, верблюди й пішоходи.

Саїд, який невідступно слідкував за Марко, вийшов з-за дерева. Останнім часом він погладшав. Товсті щоки надавали його обличчю з випнутими губами і широким, спадистим лобом виразу поблажливої доброти. Навіть Матео не впізнав би в ньому свого колишнього худого лопського знайомого з вовчим обличчям.

Раптом потік возів, людей і навантажених тварин спинився. Погоничі натягнули поводи, опустили батоги. Чорні шкіряні ремені тоненькими зміями лягли на сніг. Стих людський гомін. Ремісники повиходили з своїх майстерень і поставали на краю вулиці, торговці залишили свої прилавки і стали вздовж вулиці. Навіть злодії засунули руки — на цей раз у свої власні кишені — і стали вздовж вулиці.

Гнітюча мовчанка… Потік життя ніби потрапив під шар криги.

Хитаючись, вони йшли повз вози. Очі у них згасли і десь глибоко сховались у западинах. Жінки й чоловіки з двома кривавими знаками на запалих щоках, що навіки затаврували їх, як злочинців.

Попереду йшов Ванг. Саїд не впізнав би коваля, якби поруч з ним не йшов пекар, обережно підтримуючи його під руку. На виснаженому тілі, що нагадувало кістяк мерця, теліпалось лахміття.

— О боже праведний! — заплакала якась жінка. Двоє дітей розгублено чіплялися за її спідницю.

Саїд заховався за спинами перехожих. Раптом він підняв голову.

Марко Поло, поминувши низку возів і тварин, підійшов до нещасних.

— Що це за люди? — спитав він пекаря.

Той глянув на багато зодягненого пана нестямними очима.

— Це в'язні, відпущені на волю милістю його імператорської величності, — сказав Лі. І враз, втративши самовладання, закричав: — Хай він живе сто тисяч років… Щастя й благословення на його голову!

На плече йому заспокійливо лягла кістлява рука. Весь натовп, схлипуючи, крикнув:

— Сто тисяч років!

І той крик пролунав, як жорстоке глузування з самих себе…

На швидких конях під'їхав загін поліцаїв. Погоничі на возах підняли свої батоги і натягнули поводи. Колеса покотилися по дорозі, задзвеніли дзвіночки, торговці й ремісники з похмурими обличчями повернулися до своїх майстерень і крамничок.

Тепер Марко почав розуміти усю безмовну велич китайського вченого, який служив імператору заради того, щоб якось пом'якшити долю свого пригнобленого народу.

«Ваша величність, ви наказали через кожні три роки відчиняти в'язниці і звільняти в'язнів з невеликою провиною».

Але ж чому Ахмед застерігав його від Хіу Хенга?

Життя при дворі хана Кублая було повне таємниць і прихованої боротьби за владу, яку вели з посмішками на обличчях.

Саїд швидко забув неприємну зустріч. Він не думав також і про помсту пекарю, котрий колись так непоштиво говорив про Ахмеда. Ні, він тепер зневажав дрібні шпигунські справи. Є кому без нього стежити за різними обідранцями. Тепер Саїд став майже паном. Та й справді: може, мине небагато часу і Ахмед за вірну службу дасть йому якусь теплу посаду.

Рожеві промені призахідного сонця танули в холодній блакиті. Над будинками здіймався дим. Рипів сніг під ногами.

На подвір'ї сидів сліпий хлопець і грав на бамбуковій сопілці.

РОЗЛУКА

Дні при дворі великого хана були схожі на барвистих метеликів, що бездумно пурхають по садах і квітниках. Придворна служба геть заполонила увагу

Марко, тому він мало бував у своїй чудовій садибі, відокремленій від гомінкої вулиці трьома дворами. В тінистій альтанці любила подовгу сидіти Ашіма.

Грюкнули двері. Це прийшов додому Марко. Він не помітив її. Ашіма пройшла по траві до басейну з золотими рибками, розташованого посеред двору. Біля води ріс кущ жасмину. Чого б їй не прикрасити волосся квітами? Вона стала навколішки на край басейну і глянула в воду.

Раптом дівчина почула якийсь шум і здригнулася. Вона швидко схопилася і побігла назад в альтанку. Серце в неї калаталося так, ніби її спіймали на чомусь поганому.

Може, їй піти в кімнату? Полуденне сонце пекло немилосердно. Вітер ані кине.

Марко ніби й не помітив, що дівчини немає на подвір'ї. Якийсь чужий, охоплений неспокійною діловитістю, він швидко пішов у будинок. Хтозна, про що він зараз думав. Ашімі здавалося, ніби він зовсім змінився останнім часом.

При дворі великого хана весь час влаштовували бенкети. Імператор подарував Марко вишитий золотом костюм. Він був оздоблений перлинами і коштовними каменями. «Ціна йому — п'ятнадцять тисяч бізантін[18], — пояснив Марко дівчині. — Ти лиш глянь, Ашіма, такого вбрання не носить навіть дож Венеції. За нього можна купити цілий корабель!» Звичайно, розкіш імператорського двору трішки засліпила його. Де вже йому було помітити дві білі квітки жасмину в чорному волоссі дівчини!

Напевно, сидить зараз у своїй кімнаті і записує все, що побачив і почув при дворі імператора. Або, схилившись над книгами, вивчає татарську чи уйгурську мову. Кажуть, що кунгуратський народ віддав на службу імператорові тисячу найкрасивіших дівчат, дочок князів та інших родовитих людей. Коли хто-небудь з сановників забажає взяти собі жінку, він звертається до імператора з проханням. Якщо імператор ставиться до нього прихильно, то віддає йому одну з цих юних красунь та ще й з великим посагом. Так його величність дбає про своїх вельмож.

А хіба вона, Ашіма, гірша за дівчат кунгуратського народу? Дівчина провела пальцем по лобі й носі і торкнулася красивих губ.

Вона сиділа в альтанці і мріяла. Якби хто-небудь спитав її: «Що було найкращого в твоєму житті?» вона знала б, що відповісти. Не щось велике, особливе, не коштовні прикраси з діамантів і перлів. Ашіма нічого не знала про страшну небезпеку, яка загрожувала Марко того весняного вечора в Канчоу. Тому ніщо не затьмарювало її прекрасних спогадів про ту вечірню розмову з Матео і Марко. Коли Ашіма розповідала казку про дивовижного коня та синів індійського короля, вона вперше відчула себе вільною від похмурих тіней минулого.

Вона запам'ятала кожне слово. В кімнаті було темно. Вугілля перегоріло, і в металічній жаровні лишився тільки білий попіл. «Якби ти мала чарівного коня, — сказав їй тоді Марко, — ти б вмить покинула нас». «Похолодало. Ти змерзла, донечко», згадується їй стурбований голос Матео. Але Марко раптом каже: «Я одвезу тебе в Куньмін, Ашіма. Коли ми дістанемося до двору великого хана, я попрошу в