Читати книгу - "Наказано вижити"

— бо це було можливе і за його, Бормана, логікою просто-таки необхідне, — тому він сказав:

— Не лайтеся… Мені доводиться весь час грати, зрозумійте мене, ради бога… Все життя — балансування й гра на полюсах.

— Коли б не розумів…

— Давайте обговоримо деталі, Мюллер… Назвіть мені вашу конспіративну квартиру, де ви на мене чекатимете; починайте планувати відхід, займіться моїми двійниками — це правда, часу вже не лишилось… Що стосується Гітлера, то тут ваша допомога мені непотрібна, я його дуже добре знаю…

Ось як уміє працювати гестапо! — IV

…Рано-вранці Штірліц повернувся в Берлін. Місто було оповите чорно-червоним димом пожеж.

Він сидів на задньому сидінні, між Куртом і Ойгеном; машину вів Віллі; по дорозі вони тричі падали в кювети, коли над дорогою проносились російські штурмовики; літаки летіли на бриючому польоті, розстрілюючи з кулеметів колони піхоти, яка пересувалася до Берліна.

Кожного разу Штірліц з жахом думав, що свої ж, червонозорі, можуть ударити по ньому із своїх великокаліберних. Немає нічого прикрішого. Тільки б дожити до того моменту, коли наші ввійдуть у Берлін. Якби вже й загинув від кулі Мюллера — то це хоч відповідає умовам тієї роботи, яку він виконував. Але ж не можна, не можна гинути. Тобі наказано вижити, Ісаєв, ти повинен вижити…

…У приміщення РСХА він увійшов, затиснутий між Куртом і Ойгеном, усе ще не бажаючи признатися собі в тому, що це і є кінець. Гру закінчено, зараз у ній просто відпала потреба: коли гримить артилерійська канонада і червонозорі штурмовики по-хазяйськи баражують над автострадами, не до гри. Фінал трагедії має бути правдою, і ніяких умовностей; останнє слово мусить бути сказане.

…У коридорах РСХА панувала метушня, молоді есесівці поспіхом виносили ящики; на подвір'ї ще палили папери; смердючий, важкий дим щипав очі; зате на третьому поверсі, де містився кабінет Мюллера, було все, як і раніше; канонада здавалася звуковим оформленням фільму, який привезли сюди на перегляд з рейхсміністерства пропаганди — таке практикувалося, особливо коли стрічку було присвячено перемогам вермахту на полях боїв. Так само, як і раніше, біля кожного повороту коридора стояли молодші офіцери СС, які скрупульозно перевіряли документи в усіх, хто проходив, тільки тепер на маленьких столиках коло постів лежали каски й протигази, а на грудях у охоронників висіли короткостволі шмайсери.

Ад'ютант шефа гестапо Шольц подивився на Штірліца з тяжкою ненавистю й сказав есесівцям, що його супроводжували:

— Заберіть у нього зброю.

Штірліц спокійно дозволив себе роззброїти, ввічливо запитав, чи можна йому закурити, йому не дозволили, він знизав плечима й подумав, що трохи часу, мабуть, у нього ще є, інакше його пристрілили б, та й годі.

«А що їм усе-таки тепер від мене треба? — подумав він. — Ну що може тепер зацікавити Мюллера? Чи його спонукає професійний інтерес? Я уявляю, що він може зі мною зробити, коли захоче дістати відповіді на всі свої запитання. Чи йому потрібні адреси моїх контактів у нейтралів? Навіщо? А взагалі знадобляться: він же тікатиме, треба мати в резерві те, чим згодом можна торгувати».

Шольц зайшов у кабінет Мюллера, але відразу ж повернувся і, не дивлячись на Штірліца, сказав:

— Вас чекають.

Штірліц увійшов до знайомого йому кабінету, зупинився на порозі й, усміхнувшись, підняв ліву руку, стиснуту в кулак:

— Рот фронт, групенфюрер…

— Здрастуйте, товаришу Штірліц, — відповів той без звичної усмішки. — Сідайте, зараз я закінчу роботу, і ми з вами поїдемо в одне чудове місце.

— Туди, де на столику розкладені прекрасні інструменти для того, щоб робити людині бо-бо?

Мюллер зітхнув:

— Якого біса ви повернулися з Швейцарії, Штірліц? Навіщо? Невже ви не розуміли, що ваш Центр посилав вас на загибель? Ось, — він підсунув Штірліцу папку, — почитайте свої телеграми, а я поки що подзвоню. І не подумайте кидатися у вікно: в скло вмонтовані спеціальні жили, поріжетесь, але не викинетесь.

Він набрав номер, вміло притиснув трубку до вуха плечем, закурив. Спитав:

— Що, радник Перейра ще в місті? Тоді, будь ласка, з'єднайте мене з ним, це говорить професор Розен… Так, так, з торгової палати… Я почекаю…

Штірліц перегорнув телеграми…

«А він хитрує, — зрозумів Штірліц, — він не міг читати те, що я передавав у Швейцарію з Плейшнером і через Ервіна з Кет. Інакше він не пустив би мене в Берн. Вони, мабуть, розшифрували мене, коли я, повернувшись, вийшов на Лорха. А вже потім прочитали все те, що я надсилав раніше. А навіщо йому хитрувати? Він ніколи не хитрує марно. Мюллер людина із сталевою витримкою, все, що він робить, він робить по плану, у якому немає дрібниць; кожна подробиця вивірена до абсолюту».

Прикривши долонею трубку, Мюллер запитав:

— Ну як? Добре працюють наші дешифрувальники?

— Ви — краще, — відповів Штірліц. — Давно почали мене читати?

— З лютого.

— Коли ще працював Ервін?

— Ох, Штірліц, Штірліц, а ви все хочете знати! — Обличчя Мюллера знову напружилось, він міцніше притиснув трубку до вуха. — Алло! Так, пане радник Перейра, це я. Ввечері літак буде готовий, ми відправимо вас з Темпельхофа, цілком надійно… Так, і ще одне прохання: заїдьте до військового аташе Іспанії полковника де Моліна, попередьте його про виліт, у них щось сталося з телефоном. Вам привезуть два чемодани, ви не забули? Ні, ні, в Асунсьйоні вас зустрінуть мої колеги, вони приймуть вантаж. Щасливого польоту, мій друже, заздрю, що сьогодні вночі ви бенкетуватимете в Цюріху. Раджу заглянути в німецький ресторанчик на Банхофштрасе, навпроти «Свісс Бенка», там чудово готують айсбайн… Спасибі, мій дорогий… Як забобонна людина — хоча це й карається нашою мораллю, — я все-таки кажу вам: «До зустрічі».

Мюллер поклав трубку на важіль, прислухався до канонади, затягнув галстук, незграбно обсмикнув цивільний піджак, що сидів на ньому трохи мішкувато, підвівся й сказав:

— Їдьмо, дружище, часу в нас обмаль, а справ — безліч.

І знову Штірліц сидів затиснутий з обох боків Ойгеном і Куртом; Мюллер умостився поряд з Віллі на передньому сидінні, хоча завжди їздив у машині ззаду ліворуч від водія; попереду їхньої машини і позад неї мчали два «мерседеси» з форсованими двигунами, набиті охоронниками в цивільному; часто доводилося об'їжджати биту цеглу, солдати поки ще старалися розчищати вулиці, та й поліцейські виганяли на роботи всіх, хто міг рухатися; порядок, тільки порядок, навіть у найтяжчий час!

Не обертаючись, Мюллер спитав:

— Знаєте, Штірліц, що мене найбільше дивувало в житті?

— Звідки ж мені знати, групенфюрер, звичайно, не знаю.

— Зараз розповім… Пригадуєте, Дагмар Фрайтаг розповідала вам про руни, про російські