Читати книгу - "Бікфордів світ"

наповнився раптом якимсь внутрішнім світлом, і яскравіше запалали зірки. Повернувши туди свій вологий погляд, шофер побачив жовтий місяць, який виповзав із-за невидимого горизонту. Усмішка до болю розтягнула потріскані губи.

«Світанок!.. – прошепотів він, і радість у його шепоті була близька до відчаю. – Ні… не світанок… схід місяця…»

Дивлячись на нічне світило, що піднімалося, він гарячково підшукував слова, які можна було б прошепотіти, щоб знову і знову, і сильніше відчути себе живим, таким, що вижив, виїхав із багаторічного мороку. Але слів було мало, і їх замінили сльози.

Над землею здіймалася жовта куля місяця.

Тривав нічний схід, який дарував шоферові надію на майбутнє, сповнене сонця. Але все ще тривала ніч. Була вона вже іншою, була вона набагато світлішою за попередню.

«Ні, це все-таки світанок, майже світанок, – думав шофер, – світанок, до якого не дожили ні Горич, ні пасажир. Сонце ще зійде, ще прийде його час… а це – нічний світанок…»

Заболіла поранена рука, і шофер зціпив зуби. Але біль не був таким різким. Він не заважав шоферові думати. Він лише додавав гіркоти в його думки. І, згадуючи Горича, він витягнув із кишені дві абрикосові кісточки, залишені собі на згадку про загиблого друга. Стиснув у лівій руці, немов хотів їх зігріти.

Потім переклав у долоню пораненої руки, а здоровою рукою вирив у м'якій податливій землі дві ямки й поклав у них кісточки.

«Тут вони мають прорости», – подумав шофер і знову подивився вгору.

Місяць забирався все вище й вище і дістався вже самої середини неба, що розкинулося над шофером, і здалося шоферові, що потьмянів він.

– Треба йому підсвітити, – вирішив шофер і, звівшись на ноги, попрямував до заднього борту машини.

Вже забравшись у кузов, він погладив рукою скляну поверхню прожекторного барабана й відчув, як на долоні залишився густий шар пилу. Знайшовши під ногами промащену ганчірку, він ретельно протер скляну поверхню і тільки після цього клацнув тумблером.

Побачивши під склом червону цятку елемента, що нагрівався, шофер сплигнув на землю, відійшов метрів на двадцять од машини.

Із виниклого над прожекторним барабаном розсіяного свічення почав формуватися промінь. Був він спочатку невисоким і неяскравим, але поступово нижній його стовбур наповнився внутрішнім вогнем, ніби хтось влив цей вогонь у невидиму посудину, а потім цей вогонь почав підніматись, як ртуть у градуснику, що нагрівається.

Шофер прагнув не дивитися на промінь, але часом просто не міг утриматись, і щоразу, коли погляд його зустрічався з прожекторним променем, різкий біль примушував замружити очі. Він обертався спиною до машини й дивився в небо – очі його відпочивали на м'якому сяйві зірок і на потьмянілому місяці.

Через кілька годин, коли місяць уже наближався до західної сторони горизонту, очі перестали боліти від зіткнення з променем, і шофер, усе ще тримаючи долоню козирком, подивився вгору, туди, куди йшов нескінченний, наповнений світлом стовп.

І там, в освітленій прожектором висоті, він побачив тіло дирижабля, що повільно плило, і здалося йому навіть, що з відчиненого вікна-ілюмінатора гондоли хтось виглянув і подивився вниз.

І навіть, здається, помахав рукою.

Піднісши ліву руку і сторопіло дивлячись угору, шофер відчував, як тіло його наповнюється тремтінням збудження, як щось розпирає його зсередини, щось радісне, ще сильніше вселяючи надію. І це щось уже підкочувалося теплою хвилею до горла й лоскотало голосові зв'язки, і, не в силах стримати це напруження та розуміючи, що вирветься воно зараз приголомшливим для нього самого криком, але бажаючи надати цьому крикові хоча б якогось життєствердного сенсу, шофер устиг твердо й голосно вимовити: «Ур-р-р-ра!», перш ніж величезної сили видих високо підняв це слово і, роздрібнивши його там на багатократне відлуння, поніс далі у простір глибокого неба.

І вже не кричав шофер, але все ще чув із усіх боків звучний власний голос. А дирижабль покинув освітлений прожектором круг неба, і не було його видно.

Потьмянілий місяць закочувався за невидиму лінію далекого горизонту, але на протилежній стороні горизонту знову засяяла аура світила, що сходило, і шофер, помітивши це, відвернувся від призахідного місяця і дивився на світанок, що зароджувався.

Було тепло й сухо. Мерехтіли зірки, і там, куди дивився шофер, повільно підіймалася соковито-жовта куля, розсіюючи навколо себе темряву та забарвлюючи простір, що звільнився від неї, в білий колір.

Знову сходив місяць.

Здивований шофер обернувся. Побачивши світило, що заходило, він знову обернувся до того, що сходило, та так і завмер, втупившись у нього.

На нічному небі царювало двомісяччя. Відчувши теплоту землі, абрикосові кісточки почали набрякати, наповнюючись соком для майбутнього життя.

39

За час, який минув із дня арешту Харитонова, вже не один десяток сусідів змінився в його камері. Змінились і три слідчі, причому другий слідчий при першій же зустрічі сказав Харитонову, що Берутов заарештований за порушення соцзаконності й систематичне побиття допитуваних. Через деякий час зник і другий слідчий, а третій, що з'явився замість нього, викликавши Харитонова на допит, був із ним гранично ввічливий.

– Скажіть, – говорив він, – ви тут уже два роки, невже вам не хочеться додому?

Харитонов знизав плечима. Про домівку останнім часом він навіть не згадував. Думав, що після війни ні домівки не залишилося, ні рідних.

– Ну добре, – вів далі слідчий, – а тоді, два роки тому, підпалюючи шнур, про що ви думали?

– Я хотів вибуху, – спокійно відповів Харитонов.

– Ви хочете сказати, що вам у той час щось дуже не подобалося? Говоріть, не бійтеся! – Слідчий привітно всміхнувся. – Зараз зовсім інший час. Тільки будьте відверті. Що ви хотіли висадити в повітря?

– Усе, – сказав мандрівець.

– Чому?

– Усе було не так, – повільно мовив Харитонов, дивлячись за спину слідчого, в заґратоване вікно.

– Ну-ну! – підбадьорююче сказав слідчий. – Ви маєте на увазі систему чи життя в країні взагалі?

– Життя… Слідчий кивнув.

– Так, помилки керівництва здорово зіпсували життя народу, – сказав він. – Але ці помилки вже усуваються. А ваша рішучість мені подобається. Тепер можете йти. Дорогу до своєї камери знайдете?

Заарештований із нерозумінням у погляді подивився на нього, позадкував до дверей, вийшов у коридор і повільно пішов по вивченому напам'ять маршруту до своєї камери.

Назустріч йому крокував колишній його сусід по камері на прізвисько Зубило.

– Привіт, шпигун! – радісно вигукнув він. – Ти що, теж розконвойований?!

Харитонов загальмовано кивнув.

Повернувшись у камеру, він здивувався відсутності замка. Ліг на свої нари й задрімав.

Стало раптом тепло, і почув він ясно, як хвилі з шипінням облизують берег. Побачив крізь заплющені очі себе, що спускається з сопки. Побачив розвалений надвоє