Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

життя запам’ятала Енн сріблясту, непорушну красу та духмяний спокій тієї ночі. Була то остання ніч перед тим, як горе торкнулося її життя; а жодне життя вже не лишається таке саме, щойно горе покладе на нього холодну свою десницю.

Розділ 37

ЖНЕЦЬ НА ІМ’Я СМЕРТЬ

— Метью! Метью, що з тобою? Метью, тобі зле? — вигукувала Марілла із тривогою в кожнім слові.

Саме в цю мить до передпокою зайшла Енн з оберемком білих нарцисів — нескоро ще опісля того навчилася вона знов любити їхній вигляд і аромат — і уздріла на порозі Метью із зіжмаканою газетою в руці й дивно зсудомленим посірілим обличчям.

Енн випустила квіти з рук й одночасно з Маріллою підлетіла до нього через усю кухню. Та жодна з них не встигла його підтримати — він упав просто на поріг.

— Зомлів, — видихнула Марілла. — Енн, біжи по Мартіна, швидше! Він у клуні.

Мартін, наймит, котрий щойно повернувся додому з пошти, одразу помчав до лікаря, сповістивши дорогою про нещастя пана та пані Баррі. Пані Лінд, яку він теж застав у Садовому Схилі, прийшла разом з ними. Розпачливо намагалися Енн і Марілла привести Метью до тями. Пані Лінд лагідно відсунула їх убік, спробувала намацати пульс і приклала вухо до грудей непритомного. Тоді сумно глянула в їхні перелякані лиця очима, повними сліз.

— Ох, Марілло, — промовила вона, — здається… ми вже нічого не вдіємо.

— Пані Лінд, ви ж не думаєте… невже ви думаєте, що Метью… що він… — Енн зблідла й затремтіла, неспроможна вимовити найстрашніше слово.

— Так, дитино, боюся, що так. Глянь, яке в нього лице. Коли бачитимеш цей вираз так часто, як доводилось мені, то вже добре його знатимеш.

Енн глянула в непорушне обличчя, уже затавроване страшною присутністю Смерті.

Незабаром і лікар сказав, що смерть була миттєва і, ймовірно, безболісна, а спричинило її напевне якесь раптове потрясіння. У чому воно полягало, тут-таки й було з’ясовано з газети в руках Метью, яку вранці з пошти привіз Мартін. У ній містилося сповіщення про крах банку Еббі.

Сумна новина швидко облетіла все Ейвонлі, і цілий день друзі й сусіди навідувалися до Зелених Дахів, щоб віддати останню шану померлому й засвідчити повагу живим. Уперше скромний, несміливий Метью Катберт був у центрі уваги: біла, велична смерть прийшла по нього, поклавши печать на чолі.

Тиха ніч м’яким кроком надійшла до Зелених Дахів. Старий дім був мовчазний і спокійний. У вітальні в труні лежав Метью Катберт, і сиві пасма обрамляли його ледь усміхнене лице — так, мовби він спав і бачив добрі сни. А довкола нього були квіти… духмяні старомодні квіти, які висадила ще його мати невдовзі по своїм весіллі. Ті квіти Метью завжди невимовно й таємно любив. Їх зібрала Енн і принесла йому, без сліз у страдницьких очах, які палали на її блідому обличчі. То було останнє, що вона могла для нього зробити.

Тієї ночі з ними лишилася Діана й подружжя Баррі. Діана піднялася в кімнатку на піддашші, де при вікні стояла Енн, і лагідно запитала:

— Енн, люба, ти не хочеш, щоб цю ніч я провела коло тебе?

— Дякую тобі, Діано, — Енн відважно глянула в очі подрузі. — Та, сподіваюся, ти зрозумієш, коли я скажу, що хочу бути сама. Я не боюся. Адже ні хвилини, відколи це сталося, я не була сама… і зараз дуже хочу побути на самоті, помовчати й спробувати це зрозуміти. Бо я не можу зрозуміти. Часом мені здається, що Метью не міг померти, а часом, що він давно вже помер, і відтоді мене мучить цей тупий жахливий біль.

Діана не збагнула її слів до кінця. Палкий відчай Марілли, що нестримною хвилею змивав усі межі людської стриманості й багатолітнього призвичаєння, для неї був зрозумілішим за незрошене слізьми страждання Енн. Та все ж вона пішла, залишивши подругу наодинці з першим у її житті горем.

Енн сподівалася, що заплаче на самоті. Їй здавалося жахливим, що вона ні сльозинки не могла пролити за Метью, котрого так любила, і котрий так любив її, за Метью, з яким іще вчора ввечері йшла з пасовища, і який тепер лежав там, у тьмяній кімнаті внизу, з моторошним спокоєм на чолі. Та спершу сліз не було, навіть коли вона вклякла в темряві при вікні й почала молитися, дивлячись на зорі понад пагорбами… ні, жодних сліз, лише той самий тупий жахливий біль утрати, що мучив її, аж доки вона заснула, виснажена гризотами й переживаннями того дня.

Уночі вона прокинулася: довкола стояли тиша й темрява, і хвиля пекучих спогадів накрила її. Вона бачила Метью, коли востаннє вони прощалися ввечері біля хвіртки, а у вухах відлунювали слова: «Моя дівчинка… моя дівчинка, якою я пишаюся». Тоді прийшли сльози, й Енн гірко розридалася. Марілла почула й навшпиньках зайшла до кімнати, щоб її втішити.

— Ну… ну… не треба так плакати, дівчинко. Він більше не повернеться. Не треба… не можна так плакати. Я сама знала, що не можна, та не стрималася. Він завжди був мені добрим, дбайливим братом, але… на все воля Божа.

— О, Марілло, дозвольте мені плакати, — схлипнула Енн. — Сльози — це не така тяжка мука, як той біль. Побудьте зі мною трохи, і обійміть мене… отак. Я не могла бути з Діаною, хоч вона добра, мила й чудова подруга… та це не її горе… воно не крає їй серця… Діана не розрадить мене. Це наше горе… ваше й моє. О, Марілло, як нам жити без нього?

— Ми є одна в одної, Енн. Не знаю, що б я робила, якби тебе не було… якби ти ніколи тут не з’явилася. Енн, я часто була з тобою різка й сувора, але не думай, що я не любила тебе так само, як Метью. Я скажу тобі зараз, поки можу. Мені завжди тяжко було відкривати душу, хоч у такі миті, як тепер, це й легше зробити. Я люблю тебе, як рідне дитя, і з найпершого дня в Зелених Дахах ти була мені радістю й утіхою.

Через два дні Метью Катберта перенесли через батьківський поріг і забрали — далеко від полів, які він орав, садів, які він любив, і дерев, які він висадив. А Ейвонлі поринуло в колишній спокій; навіть у Зелених Дахах життя текло звичним плином, і обов’язки виконувались, як завжди, попри невідступний біль тяжкої втрати. Енн, якій досі не доводилося спізнати горя, думала, що це