Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Аврелій був римським імператором, а Діоген не женився і не платив за помешкання. Мені ж потрібна філософія одруженого банківського клерка, що має платню в тридцять шилінгів на тиждень, або наймита, що утримує родину з восьми душ на непевний заробіток у дванадцять шилінгів. Знегоди Марка Аврелія переважно були знегодами інших людей.

Як боги, мабуть, ставляться до прибуткового податку

— Що вдієш, доведеться податки підвищити, — напевне, часто зітхав Марк Аврелій. — Але що таке, кінець кінцем, податки? Дрібниця, схвалена Юпітером і узгоджена з природою людською. Мій демон підказує, що податки по суті нічого не важать.

Однак батька родини, який сплачував ці самі податки, навряд чи заспокоювала філософія, коли не вистачало на сандалі дітлахам, а дружина вимагала нового вбрання, в якому гоже було б показатись в амфітеатрі (адже це була єдина її розвага в житті — подивитись, як лев пожирає християнина, а тепер ось діти підуть самі без неї).

— Ну й остогидли ж мені ці варвари! — ладен був вигукнути Марк Аврєлій, забувши про філософію. — І навіщо вони підпалюють будинки, позбавляючи бідняків даху над головою, простромлюють списами немовлят, женуть дітей у рабство? Чом вони не поводяться пристойно?

Проте врешті філософія брала гору над його хвилинною досадою.

— Нерозумно мені обурюватись на них, — доводив він сам собі.— Адже ніхто не злоститься на смоковницю, що вона дає саме смокви, або на огірок, що він гіркий. Як же варварам і поводитись, коли не по-варварському?

І Маркові Аврелію не лишалось нічого іншого, як перебити варварів, а тоді простити. Майже всі ми схильні прощати ближньому його провини — перше, однак, розквитавшись із ним.

У невеличкому швейцарському сільці я побачив біля шкільної огорожі дівчинку, яка гірко плакала, схиливши голову на руки. Я спитав її, що сталося. Вона відповіла, схлипуючи, що її однокласник, хлопчина десь такого самого віку, зірвав з неї капелюшок і тепер футболить його по той бік огорожі. Я спробував утішити її філософськими міркуваннями: мовляв, що ж ти візьмеш із хлопчиська, даремно в такому віці сподіватися від нього пошани до жіночого головного убору, це не властиво хлопчачій природі. Але філософія до неї не доходила. Вона заявила, що він гидкий хлопчисько і що вона ненавидить його. Виявляється, то був її найулюбленіший капелюшок. У цю мить з-за рогу вигулькнув винуватець пригоди. Він простяг їй капелюшок, але вона навіть не глянула. Я вирішив, що інцидент вичерпано, і рушив далі. За кілька кроків я озирнувся подивитись, чим усе скінчиться. Трохи зніяковілий, хлопчисько підходив ближче до дівчинки, яка не перестаючи плакала, схиливши голову на руки. Здавалось, вона була живим символом невтішного страждання і не помічала нічого навкруг.

Однак на хлопчиська чекав сюрприз. Коли він нерозважливо ступив ще крок уперед, дівчинка блискавично хряснула його по голові якоюсь дерев'яною коробкою, чи не пеналом. Хлопчисько, видно, був твердолобий, бо луна від удару розкотилась по всій долині.

Повертаючись назад, я знову зустрів цю саму дівчинку.

— Капелюшок дуже потерпів? — запитав я.

— Зовсім ні,— усміхнулася вона. — Та він же й старенький. На свята я маю кращий.

Наймит і загальне добро

Я часто відчуваю потребу в філософських роздумах, особливо за доброю сигарою після ситного обіду. В таку пору я беру до рук Марка Аврелія, Епікура, переклад Платанової «Держави». В таку пору я повністю з ними згоден. Люди надміру хвилюються через дрібниці. Краще б навчатись незворушності. Ми спроможні терпіти все в житті, такими створила нас Природа. Дурень той наймит, що одержує непевних дванадцять шилінгів на тиждень: нехай би вдовольнявся тим, що має. Хіба йому треба турбуватися про долю капіталу, вкладеного під чотири проценти? Хіба сонце не сходить і не заходить для нього, як і для всіх? Багато хто з нас зроду не бачив сходу сонця. Зате більшість наших так званих убогих братів мають привілей трохи не щодня бути очевидцями цієї вранішньої врочистості. Хай тішиться їхній демон. Чого йому побиватися тим, що діти плачуть з голоду! Хіба це не звичайна річ, коли діти злидаря плачуть з голоду? Так схотіли боги у своїй премудрості. Хай його демон міркує про користь, яку дає суспільству дешева праця. Хай наймит подумає про загальне добро.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ І БЕЗРОБІТТЯ

Чого ніяк не може досягти цивілізація — це забезпечення людей достатньою кількістю роботи. В кам'яному віці людина, наскільки можна тепер гадати, не сиділа склавши руки. Коли вона не була заклопотана пошуками чогось на обід, потім споживанням цього обіду, а далі пообіднім сном, вона за допомогою дрюка запопадливо виганяла з навколишньої місцевості осіб, які, на її погляд, були чужорідним елементом. Здорова людина палеолітичної ери зневажала б Кобдена [25] не менше, ніж сам містер Чемберлен. Вона вкрай неохоче терпіла чужоземців. В уяві вона постає як особистість хоч і не вельми інтелектуальна, зате така енергійна, що це годі навіть уявити в нашу занепадницьку добу. То вона сидить на пальмі й шпурляє кокосові горіхи у свого ворога, а то, дивись, уже на землі й кидається каменюками та визернутими пеньками. А що обидві сторони мали досить міцні черепи, суперечка хоч-не-хоч ставала тривалою і запеклою. Причому деякі мовні звороти, що тепер втратили будь-який конкретний сенс, тоді мали вельми реальне значення.

Коли, приміром, політик палеолітичної ери заявляв, що «розчавив свого критика», то малося розуміти, що він і справді таки розчавив його, скинувши на нього дерево чи здоровенну брилу землі. Коли говорилось, що один передовий представник первісного суспільства «знищив свого опонента», то родичам і друзям «опонента» ставало байдуже до нього — адже його вже не існувало, та й квит. Окремі рештки його ще можна було розшукати, але більшість тілесних останків була безнадійно розрізнена. Якщо прихильники певної печерної людини повідомляли, що їхній проводир «притис до стіни супротивника», то це не були пусті хвастощі перед дрімотною аудиторією в складі шістнадцятьох друзів та одного репортера. Це означало, що він тепер міг ухопити свого суперника за ноги й досхочу волочити по печері, внаслідок чого від нього лишалося тільки мокре місце.

Старовинні приклади «демпінгу»

Траплялося, що та чи інша печерна людина, побачивши, як з року в рік меншає урожай горіхів у околиці, вирішувала емігрувати. Політики навіть у ті далекі часи міркували не завжди логічно. Отож таким чином ролі мінялися. Оборонець вітчизни сам ставав чужорідним елементом і здійснював «демпінг» своєї власної особи там, де його зовсім не потребували. В давнину політичні дебати саме своєю простотою і приваблювали: