Читати книгу - "Огненний змій"

наїсися. На рушника та затули шаровари, а то ще якраз із вусів капне.

Явтух нагнувся до столу і роззявив рота. У ту ж мить дивнії діла почали відбуватися на столі. Одна з карафок, що мала вигляд гиндика, як любили робити цей посуд у старосвітські часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки і з носа її побіг струмінь вишнівки… Шкляночка, перехиляючись з боку на бік, підійшла до самих вусів Явтуха, підставила край до його вуст — і вишнівки мов не було. Вслід за тим на столі стали переставлятися з місця на місце сільнички, брага, млинці й хліб. У одного парубка в кишені були горіхи. Раптом кишеня розтулилася і горіхи, наче горобці, стали вилітати звідти просто в рот Явтуха, котрий тільки лускав їх. Довго ніхто не міг отямитися від подиву. «Е-ге-ге! Та що ж се таке?» — подумали всі водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами і застиглими шпичками в руках… Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала і билася десь під перекинутим гладущиком.

— Ой, лелечко, браття!.. Ґвалт! — заверещав ткач Бублик, вилетівши з-за столу, куди заліз було в пошуках капшука з тютюном. — Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-під свитки виглядає хвостяра собачий! Дивіться!

— Чорт! Чорт! — загалайкали всі і в один мент розбіглися з хати хто куди.

Тої ж миті у нечистого Явтуха спала з голови шапка І на лобі блиснула пара срібних ріжок. «Так ось це хто!» — отерпла Найда і безсило притулилася до стіни.

Чортик, що його ми покинули напризволяще в лапах розлюченої відьми, якось таки вирвався і, летючи, мов стріла, на землю, думав: «Ото стара карга! Вирішила, що я дівок тягаю! Я ж тобі покажу!.. Ось махну зараз на млин та влаштую забаву. Побачимо, чи не відіб’ю мельниківну у цього вітрогона! Не намарно ж мені відьма всю бороду вискубала!»

Як задумав, так і вчинив. А далі ви й самі вже знаєте.

А що ж було зі справжнім Явтухом?

Летючи додолу, він уже молився за душу свою і прощався з коханою, кожної хвилини чекаючи гепнутися на якийсь рогатий пень чи камінь, але, на свій подив, раптом відчув під собою щось м’яке.

Таке трапляється воістину раз на тисячу випадків — наш Явтух потрапив у копицю сіна і потонув у ньому по саму шию. Переконавшись, що усі ребра цілі, парубок випорпався на поверхню, ліг на копиці й подивився униз…

Неподалік під копицею палахкотіло багаття. Над вогнем висів чавунець, а довкола смалили люльки кілька чумаків.

— Дай Боже здоров’я, пани-брати! — гукнув Явтух.

Чумаки, не підносячи голови, не ворухнувши ані плечем, ані вусом, в один голос відказали:

— І тобі дай Боже!

— А я до вас!

— Ласкаво просимо! — відповіли чумаки, спокійно попихкуючи у свої люльки.

Явтух встав на копиці, обсмикав на собі спідницю, поправив коралі і юпку і звернувся з такою мовою до чумаків:

— А погляньте-но, добрі люди, в чому я!

Чумаки повиймали з ротів люльки і підвели голови.

— Гарно? — спитав Явтух.

— Гарно!

— І черевички гарні?

— Гарні!

— А хустина?

Чумаки, що знову, було, почали палити, не могли збагнути, чого це той чоловік до них причепився зі своїми запитаннями і, ще раз вийнявши люльки з рота, відказали:

— І хустина гарна!

— Хліб-сіль вам! — сказав несподіваний гість, сповзаючи на землю. — Мабуть, борщ із рибою варите?

— Ні, кашу з салом.

Явтух підсів до вогню.

— А дозвольте спитати, панове чумаки, звідкіля вас Господь несе?

— З Криму.

— По сіль їздили?

— По сіль.

— А де ми тепер, пани-брати?

Чумаки на це перезирнулися й не зронили ні слова.

— Тобто… теє, як його… е-е… де оце місце, на якому ми тепер сидимо? — додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.

— Де оце місце? — перезирнулися знову чумаки.

— Еге ж, люди добрі!

— А за Черкасами!

— Чув я, чув, братове, про Черкаси! Чув! Це від нас верстов із тисячу буде! Іще звідти… себто звідси… коробейники до нас із ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За півночі пролетіли тисячу верстов!

Чумаки знову переглянулись і вже перестали палити.

— То се ти, виходить, нетутешній?

— Та вже ж нетутешній… Я з Ізюма, коли знаєте. Іще нині ходив там по базару і купив собі шаровари… Ну дивиса! — вигукнув, сам собі не вірячи, та, присунувшись ближче, став розповідати про свої пригоди.

— Але те все ще байка, — додав Явтух наприкінці оповіді. — Я вам, браття, розповім ще таке, що ви од сміху животи понадриваєте! Як летіли ми з чортякою, то зустрілася нам відьма, руда й стара така, що хіба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дівка, та як вчепиться в чорта! Чого він, мовляв, дівок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кігтів і почав боронитися, збив їй з голови хустину, і полетіла вона з ним попід самі хмари простоволоса. А я, падаючи, підхопив тую хустину. Мабуть, річ неабияка! — завершив Явтух, розгортаючи перед чумаками яскраву, небачених кольорів хустину.

— Ото бісове кодло! Ще й козириться! — сміявся парубок, збираючись сховати знахідку, але тут побачив, що за плечима в нього сидить руда простоволоса баба і тягнеться кістлявою рукою до хустини. — А! То ти тут! — скрикнув Явтух так, що всі чумаки навіть підскочили на місці.

Хлопець зловив відьму за руку, а та забилася, затіпалася, запищала, мов заєць, і стала підніматися разом із Явтухом на очах у здивованих чумаків. Тихо виплили вони в повітря і, освітлені відблисками багаття, розчинилися в темряві, перетворившись у червонаву цятку… І довго ще чумаки в сивих баранячих шапках сиділи під копицею, задерши голови, і непорушно дивилися в порожнє небо…

Мов легеньке перо, підхоплене вітром, летів Явтух по небу, вчепившись за відьму, а відьма кидалася з боку на бік, вибиваючись із сил. Нарешті піднялись вони так високо, що мало не зачепилися за ріжок місяця, а далі, коли чарівниця ухоркалась, то почала спускатися на землю. Явтух поводився спокійно і стежив тільки, аби не випустити її з рук… За якийсь час бачить: далеко-далеко внизу заблищали вогні, спочатку один, потім другий і врешті цілі сотні. «Що б це таке було? —