Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

помазання. Після Мері Карсон ніщо не могло викликати в нього нудоту, та він і не відчув до Педді й Стюарта ані найменшої відрази. Обидва були чорні, кожен зі своєї причини: Педді від вогню, а Стю — від задушення, але священик поцілував їх із щирою любов’ю й повагою.

П’ятнадцять миль грубий і гострий лист заліза деренчав і підстрибував за упряжкою ваговозів, залишаючи в багнюці шрами глибоких виїмок, які виднітимуться роками — навіть коли заростуть травою в сприятливі роки. Але тепер, здавалося, рухатися не було куди: бурхливий струмок зупинив їх на дальньому березі й не пускав їх далі, хоча до Дрогеди лишалася якась миля. І всі мовчки стояли, вдивляючись у вершечки евкаліптів-привидів, чітко видимих навіть у дощ.

— Я придумав, — сказав Боб, обертаючись до отця Ральфа. — Отче, ви єдиний із нас на незамореному коні; тому це доведеться робити вам. Бо наші коні зможуть переплисти струмок лише один раз, бо вибилися з сил — після такої грязюки в такий холод. Їдьте назад і знайдіть порожні сорокачотирьохгалонні діжки, добряче закрийте їхні кришки, щоб вони не пропускали води, якщо треба — запаяйте. їх нам знадобиться дванадцять, а якщо не знайдете скільки, то й десять вистачить. Зв’яжіть їх докупи і переправте через струмок. Лист заліза ми покладемо на діжки, і він попливе на них, наче баржа.

Отець Ральф без зайвих запитань зробив так, як йому сказали; це була краща ідея, аніж будь-яка з тих, котрі міг запропонувати він. На той час вже під’їхав Домінік О’Рурк із Діббан-Діббана з двома синами — сусід, чия ферма стояла відносно недалеко від Дрогеди. Коли отець Ральф пояснив їм, що треба зробити, вони швидко заходилися виконувати вказівку: вишукували в сараях порожні діжки та висипали січку й овес з колишніх паливних діжок, які тепер використовувалися для зберігання, знаходили кришки і припаювали їх до діжок, якщо вони не були іржаві й здавалися достатньо міцними, щоб витримати тиск води. А дощ і досі йшов та йшов. І не зупинявся протягом іще двох днів.

— Домініку, мені страшенно не хочеться тебе просити про це, але коли ці люди приїдуть, вони будуть напівмертвими від втоми. Нам доведеться провести похорон завтра, і навіть якщо гробар із Джилі встигне змайструвати домовини вчасно, ми не зможемо доставити їх сюди по такій багнюці. Може, хтось із вас спробує змайструвати дві труни? А мені потрібен лише один чоловік, щоб переплисти разом річку.

Сини О’Рурка кивнули на знак згоди; їм не хотілося бачити, що вогонь зробив із Педді, а дикий кабан — зі Стюарта.

— Ми це зробимо, татку, — сказав Ліем.

Тягнучи кіньми діжки, отець Ральф та Домінік О’Рурк під’їхали до струмка і поплили через нього.

— Тут така штука, отче! — вигукнув Домінік. — Нам не доведеться копати могили в оцій чортовій багнюці! Раніше я гадав, що стара Мері трохи перестаралася, спорудивши у дворі мармуровий склеп для Майкла, але тепер, якби вона була жива, я неодмінно розцілував би її!

— Я тільки «за»! — гукнув у відповідь отець Ральф.

Вони закріпили діжки під листом заліза, по шість із боків, міцно прив’язали брезентовий саван і пустили вплав зморених ваговозів вздовж натягнутого через струмок мотузка, яким збиралися притягнути й діжковий пліт. Домінік і Том сиділи верхи на величезних тваринах; вибравшись на вершечок протилежного берега з боку Дрогеди, вони зупинилися і озирнулися, а ті, хто лишився на тому березі, причепили до мотузка саморобну баржу і зіштовхнули її у воду. Коли пліт поплив, Том із Домініком верескливо загейкали. Конструкція затанцювала на бурхливій воді й сильно занурилася, але пробула на плаву достатньо довго, щоб Домінік із Томом встигли благополучно витягнути її на берег. Щоб не марнувати часу на знімання діжок, два форейтори-аматори пустили ваговозів дорогою, що вела до великого будинку, і на діжках лист заліза заковзав багнюкою краще і легше, аніж без них.

До стригальського сараю, де вивантажувалися тюки з вовною, був похилий з’їзд, і пліт із його страшною ношею затягнули всередину та розмістили у царстві запахів смоли, поту, ланоліну та кізяків. З великого будинку прийшли Мінні та Кет, загорнуті в цератові дощовики, щоб пильнувати мерців. Ставши навколішки по обидва боки похоронних дрог і клацаючи чотками, вони почали читати молитви, ритм та каденції яких були їм добре знайомі й тому не потребували ані найменшого напруження пам’яті.

Особняк потроху заповнювався людьми. З Іч-Візге прибув Дункан Гордон, із Нарренганга — Гарет Девіс, Горрі Гоуптон — із Біл-Біла, Іден Кармайкл із Баркули. Старий Ангус Макквін спіймав товарний потяг, що неквапливо розвозив місцеві вантажі, й проїхав у кабіні машиніста до Джилі, де орендував у Гаррі Гоу коня. Так чи інакше, але йому довелося здолати понад двісті миль суцільної багнюки.

— Моя ферма спустошена, отче, — сказав Горрі священику, коли вони згодом усімох їли запечені у тісті нирки з м’ясом в маленькій їдальні. — Пожежа пронеслася з одного кінця мого господарства до другого, майже не залишивши жодної живої вівці та жодного зеленого дерева. Я тільки й можу сказати: мені пощастило, що останні кілька років були сприятливими. Тому я можу собі дозволити закупити нове поголів’я, а якщо цей дощ триватиме достатньо довго, то свіжа трава відросте, як на дріжджах. Але, Боже, збав нас від такого лиха в наступні десять років, отче, бо я не встигну нічого відкласти на чорний день, щоб впоратися з її наслідками.

— Що ж, Горрі, ти зазнав більшого лиха, ніж я, — зауважив Гарет Девіс, із насолодою вгризаючись у спечене економкою пухке тістечко, що тануло в роті. Жодна катастрофа не могла надовго позбавити апетиту цього трударя з чорноземних рівнин; щоби впоратися з ними, йому треба було лише добряче попоїсти. — Здається, я втратив половину моїх площ і близько двох третин овець. Отче, без ваших молитов нам ніяк не впоратися.

— Еге ж, — приєднався до розмови старий Ангус. — Я постраждав менше, ніж Горрі та Герет, отче, та теж сильно. Я втратив шістдесят тисяч акрів і половину своїх овець. Отакі нещастя, як це, змушують мене пожалкувати, що я покинув острів Скай молодим парубійком.

Отець Ральф усміхнувся.

— Це скоро мине, Ангусе, і ви це чудово знаєте. Ви полишили Скай із тієї ж причини, що і я полишив Клунамару. Він для вас був замалий.

— Та отож. Та й верес не дає стільки жару, як евкаліпт, чи не так, отче?

Дивний це будуть похорон, подумав отець Ральф, озирнувшись довкола: єдині жінки на них — мешканки Дрогеди, бо всі гості були чоловічої статі. Він дав Фіоні сильну дозу