Читати книгу - "Час жити і час помирати"

ніж були насправді. Рот темнів, а очі були на диво прозорі і майже безбарвні. Вона сиділа, обіпершись руками позад себе на подушку, немов людина, що опинилася тут цілком несподівано. На мить вона стала такою ж чужою, тихою і таємничою, як оцей залитий місячним світлом сад перед кінцем світу.

— Фрау Вітте теж залишилася вдома, — промовив Гребер.

— Іди сюди.

Він ступив крок і в срібно-сірому дзеркалі угледів своє обличчя. Він його не впізнав. Це було обличчя іншої людини.

— Іди сюди, — сказала Елізабет ще раз.

Він нахилився над нею. Вона обняла його.

— Все одно, хоч би що сталося, — прошепотіла вона.

— Нічого не станеться, — відповів він, — Цієї ночі ні.

Гребер і сам не знав, чому вірить у це. Його віра була пов’язана з садом, світлом, дзеркалом, плечима Елізабет і великим, глибоким спокоєм, який раптом заполонив його.

— Нічого не може статися, — повторив він.

Елізабет стягнула ковдру і кинула її на підлогу. Вона

лежала гола, випроставши міцні й довгі ноги; від плечей і грудей її тулуб поступово звужувався до ледве помітної западини на животі, а досить широкі, округлі стегна, здавалося, сходилися на трикутнику її лона. Це було тіло вже не дівчини, а молодої жінки.

Він відчув її в своїх обіймах. Вона пригорнулася до нього, і йому здалося, що тисячі рук обвили його, стисли і кудись понесли. Ніщо більше їх не розділяло. Це було вже не збудження перших днів, а повільне, безперервне піднесення, яке заглушало і поглинало все, — слова, межі, обрій, а потім і їх самих…

Гребер підвів голову. Він ніби повернувся в кімнату. Прислухався. Він не пам’ятав, скільки часу його тут не було. Надворі стояла тиша. Він подумав, що це йому тільки здається, і знову прислухався. Але нічого не почув — ні вибухів, ні стрілянини зеніток. Він заплющив очі і знов упав у сон. Потім прокинувся.

— Вони не прилетіли, Елізабет? — промовив він,

— Прилетіли, — пробурмотіла вона.

Вони лежали поруч. Гребер бачив ковдру на підлозі, дзеркало, відчинене вікно. Він уже подумав, що ця ніч не матиме кінця, коли раптом відчув, як час знову почав рухатися серед цієї тиші. Вусики винограду за вікном гойдалися на вітрі, їхні тіні перебігали по дзеркалу, десь далеко почувся шум. Гребер поглянув на Елізабет. Очі в неї були заплющені, губи трохи розтулені, вона дихала глибоко і спокійно. Вона ще не повернулася в цю кімнату. А він уже повернувся. Він знову думав. Вона завжди поверталася пізніше. «Я б теж хотів повертатися пізніше, — думав він. — І розчинятися зовсім і надовго». Він заздрив їй у цьому, за це її любив, і це його трохи лякало. Вона перебувала десь там, куди він не міг попасти, а коли й міг, то лише ненадовго. Мабуть, це його й лякало, Гребер раптом відчув, що він самотній і в чомусь поступається перед нею.

Елізабет розплющила очі,

— Де літаки?

— Не знаю,

Вона прибрала з очей волосся,

— Я голодна!

— Я також. У нас багато всілякої їжі.

Гребер устав і дістав консерви, що він їх приніс із Він-дінгового погреба.

— Тут є курка, телятина, навіть шматок зайця, А ось компот,

— Візьмемо зайця і компот.

Гребер відкрив банки. Йому подобалося, що Елізабет не допомагає, а лежить і чекає. Він не міг терпіти жінок, які, ще перебуваючи в полоні темряви, відразу ж перетворюються у заклопотаних домогосподарок.

— Мені щоразу стає соромно, коли я бачу все, що взяв у Альфонса, — сказав Гребер. — Я був несправедливий до нього.

— А він, можеш не сумніватися, був несправедливий до когось іншого. Отже, ви квити. Ти був на його похороні?

— Ні. Там було надто багато членів партії у формі. Я не пішов. Я лише послухав промову оберштурмбанфю-рера Гільдебрандта. Він казав, що всі ми повинні брати з Альфонса приклад і виконати його останнє бажання. Він мав на увазі неіцадну боротьбу з ворогами. Але останнє бажання Альфонса було зовсім інше. Адже його знайшли в піжамі разом з блондинкою в нічній сорочці.

Гребер виклав м’ясо і компот у дві тарілки, які їм дала фрау Вітте. Потім нарізав хліба і відкоркував пляшку вина. Елізабет підвелась. Вона стояла гола біля горіхового ліжка.

— Ти не схожа на людин^, яка місяцями, згорбившись, шиє шинелі,— сказав Гребер. — У тебе вигляд людини, котра щодня займається гімнастикою.

— Гімнастикою?' Гімнастикою займаються лише ті люди, яких поймає відчай.

— Справді? А я про це ніколи не думав.

— Авжеж, — відповіла Елізабет. — Робити вправи, доки не зможеш розігнути спину, бігати, доки смертельно зморишся, десятки разів на день прибирати кімнату, розчісувати волосся, доки піде обертом голова, і ще багато чого іншого.

- І це допомагає?

— Лише на передостанній стадії" відчаю. Коли вже ні про що не хочеться думати. Але на останній стадії не допомагає нічого, тоді лишається тільки впасти.

— А потім?

— Чекати, поки в тобі знову прокинеться життя, Я маю на увазі те життя, коли просто дихаєш. Не те, коли живеш по-справжньому.

Гребер підняв склянку,

— Мені здається, що для своїх років ми надто багато знаємо про відчай. Давай його забудемо.

— А також маємо чималий досвід забувати, — додала Елізабет. — Давай і це забудемо.

— Згода! Хай живе фрау Кляйнерт, яка законсервувала цього зайця!

— І хай живе фрау Вітте, яка подарувала нам цей сад і цю кімнату!

Вони випили до дна. Молоде вино було холодне і запашне. Гребер знову наповнив склянки. У них, мов золото, виблискувало місячне світло.

— Любий мій, — мовила Елізабет. — Як хороше вночі не спати. І розмовляється легше.

— Це правда. Вночі ти юне, здорове боже дитя, а не швачка шинелей. І я теж ніякий не солдат.

— Вночі людина така, якою вона, власне, має бути, а не така, якою вона стала.

— Можливо. — Гребер поглянув на зайця, компот і хліб, — 3 усього видно, що ми досить невибагливі істоти. Вночі ми тільки те й робимо, що спимо та їмо.

— І кохаємось. А це не назвеш невибагливістю.

— І п’ємо.

— І п’ємо, — повторила Елізабет, подаючи йому склянку.

Гребер засміявся:

— При цьому ми, власне, мали б бути сентиментальними й сумними і вести глибокодумні розмови. А ми замість цього впорали півзайця, дійшли висновку, що життя чудове, і дякуємо за це господу богу!

— Так краще. Чи ні?

— Це єдине, що нам лишається. Якщо не мати до життя особливих претензій, все інше — просто подарунок.

— Ти навчився цьому на фронті?

— Ні, тут.

— Це добре. Це, власне, все, що треба знати, правда ж?

— Авжеж. А