Читати книгу - "Ангел пригляду"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83
Перейти на сторінку:
йому навіть гірше, ніж іншим. Він вважав, що здатний урятувати світ. Або знищити його, що, по суті, майже одне й те саме… Ну що може сказати йому зараз панотець Михайло і що Субота в змозі зрозуміти, якщо він такий же божевільний, чиє життя і добробут залежать від похмурого санітара та лікаря зі сталевим поглядом?

Отець Михайло знову заговорив, але Субота вже не слухав. Щось штовхнуло його в серце, він завмер, почав задихатися… Страх охопив його, вперше в житті він повністю опанував, зжер без залишку. Він миттєво ослаб, боявся думати, боявся дихати.

Ні, ні, дайте йому нарешті спокій! Занадто довго мучився, його дурили нездійсненними надіями, лякали страшними видовищами, змушували віддавати себе, згинатися, ламатися. Він заслужив хоч трохи спокою, тому не турбуйте його, не спокушайте, бо він нікому й нічому вже не вірить — так уже склалося його життя на цій планеті…

Субота заціпенів, поглинений своїм відчаєм, і не помітив, як божевільний на сусідньому ліжку замовк і заплющив очі… Але йому вже було все одно. Чорний смуток затьмарив білі стіни, все було марне, безглузде, чуже. А головне, все було брехнею. Не всемогутній архангел розкривав перед ним свою душу, а звичайний божевільний.

І навіть більше: все, що бачив він, чого боявся, на що сподівався — нічого цього не було. Примарилося, наснилося, привиділося. Він і зараз спить. Йому ввели якісь сильні ліки, він у забутті, йому сниться бородатий панотець Михайло, який йому, Суботі, розповідає його ж власний сон. Ось чому йому все відоме, до найдрібніших деталей.

Але насправді ніякого панотця Михайла немає. Немає і ніколи не було. А його, Суботу, вилікують. Щодо цього немає ніяких сумнівів. Наша психіатрія — найкраща у світі. Від неї одужують навіть абсолютно здорові люди, а вже справжні психи — дуже просто. Усі, в тому числі й уявний архангел, будуть здорові. І добре, що він лежить тут, пристебнутий до ліжка, навіть голову об стіну розбити не може. Отже, все йде своєю чергою…

Була тільки одна річ, яка його турбувала, не давала заспокоїтись і розслабитись. Дуже важлива річ, і її слід було з’ясувати негайно.

— У мене питання, — промовив Субота в простір, — лише одне. Що тепер буде?

Він замовк, чекаючи відповіді. Застиг на своєму ліжку і панотець Михайло. Він лежав зовсім нерухомо, дихання не було чути, від нього віяло холодом.

— Ви… ви спите? — з тремтінням у голосі озвався Субота.

Але ще не закінчивши фразу, вже знав відповідь. Так, спить. Знесилений, занурений у вічну кому, поруч із ним лежав колишній архангел і нинішній божевільний. Речовина, яку йому ввели, забезпечить йому вічний спокій. І нехай, так має бути. Тому що на Землі немає місця архангелам… тут і людям трохи затісно. Рано чи пізно він, Субота, точно так само зануриться у вічний сон… Можливо, це станеться дуже скоро. Що ж до Землі… Земля згорнеться в хмару космічного пилу, зникне в глибинах Усесвіту, частинки пилу стануть плазмою, випаруються, і все повернеться до вихідного рубежу: порожнечі, хаосу й божевілля…

Двері повільно відчинилися. Йому не хотілося зараз нікого бачити — ні санітарів, ні лікарів. Тим більше, якщо з’являться темні. Субота опустив повіки, сподіваючись, що це не до нього. Почулися кроки. Хтось зупинився біля його ліжка, схилився над ним.

— Як себе почуваєте, хворий?

Голос був чужий, але інтонації!.. Інтонації видалися до болю знайомими.

— Рубінштейн?!

Він широко розплющив очі. На нього дивився порівняно молодий ще чоловік у білому халаті: ніс із невеличкою горбинкою, попелясте волосся, ясноокий, усміхається трохи лукаво і водночас заспокійливо.

— З вашого дозволу, лікар Ясинський, Станіслав Владиславович.

Субота дивився на лікаря, не вірячи власним очам. Потім раптом щось згадав, перевів погляд на панотця Михайла. Той був, як і раніше, нерухомий і холодний, як надгробок.

— Він… він… Вони його… — з горла Суботи раптово вирвалося ридання.

— Ну-ну, нічого страшного, — лікар Ясинський погладив його долоню, одночасно відстібаючи ремені — один, другий, потім звільнив від пут ноги Суботи. Підняв повіку, щоб побачити реакцію зіниці.— Ну що ж, усе навіть краще, ніж я очікував. Підводьтеся потихеньку, але обережно.

Субота присів на ліжку, знову глянув на сіре обличчя панотця Михайла. Ридання підступило до горла, але він стримав його. Слабка тінь надії ворухнулася, коли він побачив, що Ясинський підійшов до панотця Михайла, взяв його зап’ястя, помацав пульс. Потім відкрив його повіки — одну й другу. Але надія тут же згасла, зникла — лікар спохмурнів і насупився.

— Лікарю, вони…

— Стривайте, — відмахнувся Ясинський, не глянувши в його бік. Замислився на секунду, потім засунув руку в кишеню. Суботі здалося, що ця рука пішла на якусь нечувану глибину. Порившись у цих бездонних надрах, рука нарешті виринула, стискаючи шприц із коричневим умістом. Лікар звичними рухами перетягнув руку панотця Михайла гумовим джгутом і ввігнав голку у припухлу вену.

Минуло кілька секунд — і панотець Михайло раптом здригнувся, схлипнув і розплющив очі.

Ясинський усміхнувся, дивлячись на нього, — так син усміхається батькові, який щойно стояв на краю загибелі, але чудесним чином урятувався. І панотець Михайло всміхнувся у відповідь — слабко, але ясно і з надією.

У Суботи потепліло на серці: світ повертався у звичні береги. На його очах щойно сталося диво, на яке аж ніяк не можна було сподіватися.

Утім, тривало це недовго. За дверима залунали швидкі кроки. Субота миттю все зрозумів.

— Швидше, лікарю! — прошепотів він. — Вони вас уб’ють… Ви з панотцем Михайлом тікайте, я вас прикрию…

Він підвівся, розминаючи все ще бездушні пальці, готовий померти в останній битві з темними. Але тікати було пізно. Двері відчинилися. На порозі виріс здоровенний санітар у блакитнуватому сяйві свіжого медичного халата.

— Капітан?! — Субота не повірив очам.

На порозі стояв, усміхаючись до нього, капітан Голощок. Поруч виникла Катерина, халат і шапочка медсестри їй дуже личили. З-за їхніх спин визирав, метушився все той самий дячок Антоній зі своєю розпатланою цапиною борідкою, теж у якійсь лікарняній одежині.

— Ви живі… Живі… Але як, як? Я ж сам усе бачив… на власні очі!..

Лікар Ясинський звільнив панотця Михайла. Той присів на ліжку, розтер занімілі зап’ястя. Субота розгублено всміхався, не вірячи собі, намагався торкнутися кожного — капітана, Антонія, Катерини, щоб переконатися, що все правда, не сон, що вони всі тут, живі й здорові… До реальності його повернув голос Ясинського.

— Ну, що ж, друзі, треба звідси вибиратися — справу не закінчено, — поважно промовив лікар. — А справа наша, як усім відомо, дуже важлива…

— Вибиратися? —

1 ... 82 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ангел пригляду"