Читати книгу - "Ангел пригляду"

розгублено перепитав Субота. — Але як? Ви замаскувались, а нас із панотцем Михайлом хто звідси випустить?

Замість відповіді лікар підійшов до вікна, визирнув у двір. Там нарешті настала весна, тепла, сяйлива, сонячна. Сніг зійшов, тільки де-не-де по затінених кутках тулилися темні мерзлі купки, зберігали навіщось холод приреченої зими. Дерева ожили після багатомісячних холодів, на гілках набрякли великі, візерунчасті сіро-зелені бруньки, крізь вологу землю наполегливо протискалася смарагдова трава. На гілках насвистувала сіро-зелена вівсянка, пнулися червономорді щиглики, витьохкував співочий дрізд, тонким свердлом висвердлював повітря жайворонок, і всіх підряд передражнював глузливий, осипаний сріблястими краплями шпак…

Весна наступала — надійно, невідворотно, а разом із нею і за нею йшли її вірні супутники: птахи, звірі, рослини, готові завести одвічний гімн перемозі життя. Але осібно серед усіх стояло у дворі одне дерево — божевільна, наївна, ошаліла з кохання липа. Розкинувши своє ніжне гілля, вона якимось дивом обігнала саму весну, і на її гілках із ледь розкритим листям уже розквітли жовті, сонячні квіти. Їхній аромат здавався небувалою, невимовною піснею про кохання й надії…

За липою, всипаною нечувано раннім цвітом, височів дощаний, пофарбований у сіре паркан, а за парканом було видно білу «Газель» із написом «Спецперевезення» на борту. Стоячи неподалік від неї, перемовлялися двоє невідомих… Утім, якщо придивитися, навіть дуже відомих, хоча саме їх ми якнайменше могли б очікувати в цьому місці. Перший був бородань, у ньому дячок Антоній легко впізнав би письменника Шипучина, і тут же, за два кроки, переступав з ноги на ногу кучерявий Дмитро, такий же вгодований і об’ємний, як ті книжки, які він постійно читав.

— Друже Шипучин, хоч убий, але я не розумію, заради чого ми гаємо тут час? — нетерпляче запитав Дмитро. — Я був би тобі вдячний, якби ти пояснив мені це в доступних моєму слабкому розуму виразах…

— Пасажирів чекаємо, Митю, — доступно відповів Шипучин, чіпким поглядом обводячи диспозицію: двір, лікарняний корпус, липу за огорожею. — До речі, ти машину водити вмієш?

— Я навіть сегвей водити вмію, до чого тут це? — сердився Дмитро.

— До того, що тобі треба сісти за кермо.

— Мені? З якого дива?

— Більше немає кому, — охоче пояснив Шипучин. — У мене, наприклад, навіть прав немає. Хоча пропонували, і, зауваж, безкоштовно, з поваги до заслуг перед вітчизняним письменством.

Дмитро тим часом уважно оглянув високі стіни лікарні, щось зрозумів, насупився і спохмурнів. Потім заговорив із деяким роздратуванням:

— Слухайте, панове змовники, якщо ви думаєте, що я братиму штурмом цей дім скорботи, то абсолютно марно…

— Чому?

— Бо я вам не спецназ.

Шипучин подивився на нього знизу вгору і чомусь засміявся.

— Вибач, Митю, але іншого спецназу в нас немає. Тож доведеться тобі подужати.

— Навіть не розраховуйте… — почав був Дмитро, але тут же замовк і змінився на обличчі. Повернувшись, Шипучин побачив, як відчинилися сталеві вхідні двері корпусу і звідти повільно, скорботно, поблискуючи, мов примари, з’явилися два санітари в зелених халатах. Вони везли каталку, вкриту лікарняним простирадлом, під якою вгадувались обриси нерухомого, неживого тіла.

На обличчя Шипучина впала тінь, він хотів ще щось сказати, але не встиг.

З дверей з’явилася наступна каталка з іще одним тілом. Четверо санітарів штовхали її вперед, просто до «Газелі», на якій було написано «Спецперевезення».

Не вірячи своїм очам, Шипучин поглянув на Дмитра. По його обличчю, по товстих щоках котилися сльози гіркі, відчайдушні, безнадійні. Губи тремтіли, силкуючись вимовити рятівні слова, але не могли — застигли. Нарешті сльози докотилися, відігріли онімілі губи…

— Едику, — промовив він майже беззвучно, — Едику, я згодний… Я готовий бути спецназом, водієм, двірником, ким завгодно… Лише… Лише б вони…

Дмитро задихнувся, голос урвався.

Мовчав і Шипучин, мовчало все навколо.

Мовчки зеленіло, квітнуло… І тільки божевільна липа посеред двору не чула, не помічала нічого навколо, тому що співала свою відчайдушну, останню пісню: про життя, свободу, кохання. Про те, що назавжди зникло і вже ніколи не збудеться… Ніколи, ніколи.

Про автора

Олексій Винокуров (1969) — російський прозаїк, сценарист і кінопродюсер. Народився в Пермі. Після закінчення філологічного факультету Московського державного педагогічного інституту працював у відділі літератури й мистецтва газети «Московский комсомолец», вів колонку в журналі «Новое время», очолював відділ публіцистики в газеті «Иностранец», був головним редактором журналу «Другой». Разом з Віктором Шендеровичем з 1996 року був постійним автором популярної програми «Куклы» на каналі НТВ. Автор двох десятків телевізійних проектів, у тому числі популярних телесеріалів.

Перші оповідання й повісті Олексія Винокурова були пройняті оригінальним гумором, тому Віктор Шендерович назвав його «фабрикою з виробництва смішного». Але надалі це смішне проростає страшним, за звичними речами й подіями відкривається метафізика. Містичне в його книжках і п’єсах не прямолінійне, це радше гофманівське «двосвіття», коли одну й ту саму подію можна пояснити дивом, фантастикою, грою уяви, а можна — цілком реальними причинами. Пізніші книги письменника розгортають Усесвіт як метафору: наш світ, як на початку часів, населений прадавніми істотами, чию природу ми не можемо до кінця збагнути, але з якими співіснуємо.

Починаючи з 1997 року Олексій Винокуров опублікував чотири романи: «О карлике бедном» (1997), «Туда, где нас нет» (1997), «Друг степей» (2014) і «Люди Черного дракона» (2016). Роман «Ангел пригляду» (2016) з причин, які, певно, вже зрозумілі читачеві, не знайшов видавця в Росії.

Олексій Винокуров — лауреат ряду престижних російських літературних нагород. Крім того, письменник займається поглибленим практичним вивченням сучасного Китаю, зокрема містичним виміром бойових мистецтв. Уже понад два десятиліття він тренує внутрішні стилі китайського ушу, насамперед стиль Янши Тайцзицюань у старій даоській традиції.

Можливо, з цього захоплення Сходом і народилася переконаність Олексія Винокурова в тому, що вежі зі слонової кістки, у яких живуть письменники, у наш час зазнають безперервних штурмів сучасності, а мистецтво виростає на грунті історії, який твориться на наших очах і так само на наших очах може скінчитися, запасти в прірву. Тож завдання письменника — не тільки зафіксувати те, що відбувається тут і зараз, але й осягнути, що за цим стоїть, до чого все рухається…

Примітки

1

Барбухайка — вантажівка, переобладнана на щось подібне до автобуса. Термін цей з’явився ще за часів афганської війни, так називали саморобні автобуси, що їздили дорогами Центральної Азії. «Бару бухай!» мовою фарсі — щось на зразок нашого «Щасливої дороги!».

2

Вихіно-Жулебіно — «спальний» район на околиці Москви.

3

Хіліарх (давньогрецьке) — буквально «тисячник». У перші століття нової ери на Сході хіліархи часто відігравали роль,