Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Тут жив Аллан! — стверджував він.

Він був переконаний у цьому. Можливо, так воно й було. Ми об’їхали долину, оточену пралісом, та уважно роздивилися всі сліди.

— Аллан хотів їхати звідси до Гумбольдтсгафена[35]. Мабуть, розбійники погналися за ним, — сказав Бернард.

— Безумовно, за умови, що йому вдалося втекти, — відповів я. — Та обставина, що ми не бачимо ніяких трупів, ще не свідчить про те, що жертвам нападу вдалося втекти. Я думаю, що тіла кинули в озеро.

Глибоко під водою в озері Чорне Око лежали тепер чоловіки, які колись мріяли знайти тут щастя, багатство й насолоду. Темний демон, на ім’я золото, витягнув їх із їхніх мрій і прирік на смерть!

— І хто були ці вбивці? — похмуро запитав Маршалл.

— Мулат і обидва Морґани, яким уже стільки разів вдалося від нас утекти, — грізно вимовив Сем. — Але незабаром Сем Гаверфілд поквитається з ними.

— Вперед! За ними!

На узліссі густого лісу ми виявили сліди, що вели вниз по схилу в західному напрямку. Сліди були дуже нечіткими. Без сумніву, це були сліди розбійників, проте було неможливо визначити, переслідували вони Аллана чи поспішали просто піти з місця злочину.

— Тут пройшли шістнадцять коней і чотири нав’ючених мули, — пояснював я Бернардові. — Подивися, вони несли на собі важкий вантаж, тому їхні копита лишили чіткіші сліди. Ти запитаєш, чому я вирішив, що це мули? Зверни увагу он на ті вибоїни. Там мули вперлися і не хотіли йти вперед. Жоден кінь не поводиться так. Через них грабіжники не зможуть рухатися швидко, і в нас є надія, що ми наздоженемо їх перш, ніж вони зуміють розправитися з Алланом.

Після полудня ми виявили місце першої ночівлі грабіжників. Оглянувши його, ми відразу знову рушили в дорогу і мчали, не шкодуючи коней, поки сутінки не згустилися так, що вже не можна було бачити слідів. Щойно почало світати, як ми продовжили переслідування. Сонце ще не досягло зеніту, коли ми знайшли місце другої ночівлі, а це означало, що між нами залишилося не більш ніж день шляху.

Сліди вели до верхів’я Сакраменто, що стікає з гори Шаста, і ми мали надію на те, що наздоженемо Морґанів наступного дня. Однак там, де Сакраменто повертає і змінює напрямок, сліди розділилися. Шість коней і четвірка мулів повернули за течією річки, інші ж рухалися на захід.

— Тисяча чортів! От невдача! — вилаявся Сем. — Як це розуміти? Вони хитрують, чи в них щось сталося?

— Ні те, ні це, — відповів я.

— Але чому ж вони розділилися? — дивувався Бернард.

— Нічого загадкового тут немає, — пояснив я йому. — Мули, нав’ючені награбованим біля Чорного Ока золотом, заважають грабіжникам рухатися швидше. Тому вони відправили скарби під охороною туди, де в якомусь затишному місці розташований їхній постійний табір, а самі помчали за Алланом.

— Нехай мули з золотом ідуть під три чорти! — вигукнув Сем. — Моя розумниця Тоні вже давно лиха на мене за те, що ми повземо, як слимаки!

— Ну зі слимаками ти трохи перебільшуєш. Але тут варто поміркувати про ще дещо. Скажи мені: котрого з Морґанів ти хочеш побачити завтра, а котрого — згодом?

— Ти ще питаєш, Чарлі? Я хочу бачити їх обох одночасно!

— От, на жаль, не вдасться!

— Чому?

— Мули нав’ючені золотом. Кому Фред Морґан може довірити скарби?

— І кому?

— Зрозуміло, що нікому, крім власного сина.

— Тут ти знову маєш рацію. І що ж нам тепер робити?

— Тож котрого ти хочеш бачити першим?

— Старого!

— Гаразд, тоді їдьмо прямо!

Ми переправилися через Сакраменто, там поставили табір і заночували, а на світанку знову рушили слідом ворога. До полудня грабіжники випереджували нас лише на п’ять-шість миль. Ми ще більше пришпорили коней. Слід було так близько під’їхати до тих, кого ми переслідували, щоб ми могли прокрастися до їхнього табору вночі. Нас усіх лихоманило, бо вбивці, яких ми так довго переслідували, були вже зовсім близько від нас.

Мій кінь ніс мене на чолі нашого маленького загону, від нього не відставав мустанг Віннету. Раптом у вузькій долині ми побачили на траві безліч слідів. Траву топтали копита не менше ніж сотні коней. Всюди було видно сліди боротьби, а на листках одного куща я виявив краплі крові.

Ми уважно роздивилися сліди. Троє коней поїхали ліворуч, на рівнину, а великий натовп рушив прямо. Не було жодного сумніву, що тут побували індіанці. Якщо Аллан потрапить до них у руки, то життя його буде у ще більшій небезпеці. Тому ми, недовго думаючи, рушили слідами численного загону.

Проїхавши милі півтори, ми побачили стійбище індіанців.

— Шошони! — вигукнув Віннету.

— Так, це вони! — підтвердив Сем, прямуючи просто до стійбища.

Серед вігвамів стояло не менше ніж сотня індіанців довкола свого вождя. Побачивши нас, вони схопилися за рушниці та томагавки, проте розступилися перед Віннету і Семом.

— Ко-Ту-Хо! — голосно покликав Віннету й різко зупинив мустанга перед вождем, ще крок, і він міг розтоптати того копитами скакуна.

Жоден м’яз не здригнувся на лиці вождя, він підняв угору руку й привітав гостя:

— Віннету, великий вождь апачів! Сини шошонів раді тобі, і серце їхнього вождя радіє разом з ними, бо очі Ко-Ту-Хо давно хотіли бачити славного воїна.

— А мене — ні? — запитав Сем. — Невже вождь шошонів забув свого друга Священне Вухо?

— Ко-Ту-Хо пам’ятає всіх своїх друзів і братів. Він вітає вас у вігвамах своїх воїнів!