Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

тими, хто насмілився назвати його цим прізвиськом; одному чоловікові при цьому вибив око; за це на нього наклали штраф, він ледь уникнув в'язниці. Та тепер визнавав, що то була правда. І… він був закоханий в неї. Та усвідомив це по-справжньому допіру під час цієї подорожі: якщо не міг писати їй чи бодай знати, що вона його пам'ятатиме, він божеволів; навіть на найпростіші дії ставав нездатним.

— Тому-то я й посварився з дядьком на Нічному Ярмарку, — казав скрушно, соваючись неспокійно по подушці, я ж стояв на колінах біля його ліжка. — Там, на ярмарку, були листоноші. Я хотів надіслати листа на захід, а він не дозволяв. Він безжальний; підозрюю, в його тілі немає жодного нерва.

Той спогад, здавалося, розпалив його кров: навіть якийсь слід рум'янцю торкнувся щік. Пальці стиснули ковдру в раптовому припливі сили. І, немов розбивши свою броню, він відкинув усілякі гальма й розповів мені про пані Ур-Мелінейську.

Його тодішня поведінка була безсоромною, ганебною. Це було безчестя для родини; всі, хто його знав, відвернулися од нього. Він познайомився з нею на великому полюванні в Келевейні; маєток її чоловіка межував із тим лісом, де відбувалися лови. До цього він ніколи її не бачив. Вона не любила міського товариства; її народ походив із західної околиці Олондрії. У своєму заміському будинку вона приймала добірне товариство: там бували актори й музиканти, влаштовувалися полювання, танці та маскаради. Вона чудово їздила верхи. Пліткували, що в ній є дещиця ніссіанської крові. Була дуже гарна; волосся мала чорне, як у варварів. Була на десять років старша за нього, мала трьох дітей, які мешкали на той час у школі, а чоловік був дипломатом Ордену Лампи.

Все почалася як невинний флірт. Його запросили до Бровінгу, так звалася вілла баронеси; там він взяв участь в кількох її аматорських театральних виставах. Вона обрала собі його за партнера у таких трагедіях, як Федмейлі та Коралі, отож «умлівала» в нього на руках; все це діялося на очах аудиторії, що складалася з її близького оточення. Зі сцени вона казала: «Ой леле, ви так розчервонілися, немов пробігли хтозна яку відстань». На що він одповідав: «О так: ціла безодня відділяє цю годину від решти мого життя». Її чоловік сидів у першому ряду, плескав у долоні — а руки мав великі й важкі — разом з усіма, палив сигари, обговорював з видатними гостями події у Балінфейлі. Мирос планував залишитися там на тиждень; а вийшло так, що залишився на цілий сезон, щоб насолоджуватися полюванням, теплом од коминка і танцями на терасі. І коли барон поїхав на зиму до Белендурі, Мирос із кількома друзями залишився в Бровінгу.

Вони стали коханцями. Вона була для нього найспокусливішою жінкою з усіх, яких він знав: затьмарила і дружньо налаштованих повій, і знервованих дочок вельможних родин. Була дивною, сумною, свавільною, звабливою, блискуче освіченою, відвертою самітницею, яка оточувала себе друзями у своїх володіннях в дикій місцині. Не давала дозволу на ведення землеробства в Бровінгу: любила-бо первозданність лісів. Прогулювалася зарослими садами в компанії двох довготілих сірих гончаків, полювала на кролів і фазанів у чагарникових хащах посеред полів. Тисяча чуток роїлася довкола неї: буцімто її вигнали з товариства за те, що зламала віяло Герцогині Сінидрейської; що вона не з’являлася в місті, бо боялася поновлення забутого скандалу — згаслої любовної пригоди; мусувалася стара історія її варварського походження. Мирос занадто її обожнював, щоб випитувати про правдивість тих нашіптувань; та й тут, у Бровінгу, в оточенні її друзів — а всі вони були відмінними стрільцями, любили бути на свіжому повітрі, рухатися, любили дикі ліси — він усвідомив, наскільки нудним є міське товариство. Хто віддаватиме перевагу задушливим кімнатам з жаровнями під столами чи обов'язковим візитам до старих матрон — перед великою темною залою в Бровінгу, де можна розлягтися на товстому килимі перед вогнем в коминку і слухати стукіт дощу по віконницях? Хто віддаватиме перевагу будь-якому місцю на землі перед кімнатою Айлін з високим ліжком і яскравими ніссіанськими запиналами, всіяними шматочками дзеркал? Вранці вона зазвичай сідала за туалетний столик і палила. Завжди вставала з ліжка раніше за нього. Можливо, взагалі ніколи не спала.

Так він прожив найпрекраснішу зиму свого життя, забувши про все. А потім, навесні, вона попросила його повернутися додому. — Але вже майже літо, — запротестував він. Мав-бо надію залишитися на наступний сезон. Вона не дозволила: чоловік мав повернутися, та й діти — на шкільні канікули. Він у розпачі повернувся до Сінидре. Так після тієї короткої райської зими для нього розпочався рік катувань: рік таємних листів, подарунків, ревнощів, опівнічних кінних ескапад, зустрічей у парках, у сільських корчмах, у храмових садах. Він часто скакав верхи усю дорогу від Сінидре до Ур-Мелінеї, ночуючи у високій придорожній траві, лиш на те, щоб його перестріла в селі її мовчазна, кульгава на стегно покоївка із запискою: «Неможливо. Негайно їдь додому». Щойно він був певен чогось одного, як з'являлася інша, протилежна певність: що вона його любить, що зневажає його, що хоче його, що втомилася від нього. Підозрював, що взяла собі іншого коханця. Тинявся лісами довкола Бровінгу; одного разу його мало не підстрелив єгер — стріла влучила в халяву чобота. Коли баронеса відмовилася прийняти його на наступну зиму, він зрозумів, що вона його дурить. Але розплакалася і запевнила, що боїться свого чоловіка: боїться за Мироса. На той час найбільшим Миросовим бажанням було отримати нагоду вбити барона благородно, у відкритому поєдинку.

— Ти? Убити його? — вигукнула в гніві. — Ти, неотесаний хлопчисько, убив би лорда Ордену Лампи?

Мирос розлютився і забрався звідтіль. І тоді вона, порушивши усі ті численні правила, які сама ж і встановила, — приїхала, переодягнена, у Сінидре, аби побачитися з ним.

У них було два дні. Вони провели їх таємно біля доків, у кварталі Калак, серед крамарів, що торгують сирою рибою та присмаченим сіллю зеленим чаєм, в пошарпаних дерев'яних будиночках, де вхідні отвори завішено рибальськими сітями, де кричать голодні чайки, де звідусіль чути калацьку говірку. Коли ті дні добігли кінця, вона подивилася на нього, смертельно бліда, і промовила:

— Добре. Убий його.