Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

порцеляні й сріблу на таці і відвернулася.

— Не хочеш перекусити? Випити кави? Ти знаєш, за якими рецептами мені варять каву? Ти такої в житті не куштувала...

— Не треба мені вашої кави.

— Ну, не треба — то й не треба... Від води не відмовишся?

Слухаючись його погляду, мовчазна служниця, точнісінько така, як в англійських фільмах, налила мені у високу склянку води з глечика. І, знову корячись поглядові, мовчки вийшла.

Я б і води в нього не пила, але губи так розтріскалися, що важко було говорити. Я осушила склянку залпом. Не чекаючи служниці, чаклун знову наповнив її до країв:

— Ти ж не хочеш бути моїм ворогом. І я теж цього не хочу.

— Тоді відпустіть Сема.

— Я не можу його відпустити. Якщо в маріонетки відрізати ниточки — маріонетка помре... Поза мною й моєю волею Сем — усього лише шматок м’яса, вибач. Але якщо я тобі ляльку подарую...

— Подаруйте.

— Молодець, голова микитить, тільки треба додавати чарівне слово — «прошу».

— Про...

Я урвала себе. Спершу він змусить мене просити, потім благати, що далі? На колінах плазувати, а він усе одно відмовить?

Він спостерігав за мною. Я впізнавала погляд: так дивиться ентомолог на кумедну комаху. Так сита сова дивиться на мишу в паніці. Важко, дуже важко було під цим поглядом зберігати холоднокровність.

— Навіщо тобі Сем? — він усміхнувся. — У світі достатньо чоловіків, вправних у ліжку, багатих і щедрих, а ти розумна дівчинка, зможеш себе поставити...

Я повільно рахувала подумки: «Сорок два, сорок три, сорок чотири». Він кивнув, начебто одержавши важливу відповідь:

— Знаєш, що мені в тобі подобається? Ти вмієш брати гору над емоціями. Не кожному це доступно у твоєму віці... Я тебе провокую, вибач, це жорстоко, але так треба.

«Сорок дев’ять, п’ятдесят, п’ятдесят один...»

— Озирнімось назад і проаналізуймо, в який момент емоції замінили тобі розум. От, наприклад, тобі розповіли історію про Темний Світ, про Тіней. Ти емоційно втяглася й повірила на слово, так?

Я збилася з ліку й не змогла почати заново. Він чекав.

— Не на слово! — я подивилася йому в очі. — Я бачу Тіней. Я бачу, що вони роблять.

— І що ж?

— Убивають! Я рятувала... звичайних людей, студентів, і якщо ви збираєтеся мені заливати, що Тіні, мовляв, корисні для екології...

— Я нічого не збираюся тобі, пардон, «заливати». Я поки що тільки запитую. Що ти знаєш про Темний Світ?

— Там дуже холодно.

— І все?

— Звідти лізуть до нас Тіні. Щоб вібрати в людей... життя, сили, тепло...

— Більше сказати нічого?

Він говорив зі мною, наче екзаменатор, що заздалегідь вирішив завалити студента, попри реальні знання. Я знову дозволила собою маніпулювати, дала втягти себе в розмову.

— Найсмішніше, що я з тобою цілком згодний, — усмішка так перетворювала його обличчя, що з хижого воно ставало майже милим. — Тіні небезпечні, набагато небезпечніші, ніж ти можеш уявити. Пам’ятаєш того... котрий назвався Германом?

Я здригнулася. Чаклун примружив очі:

— Думаєш, тебе в той день урятував Сем? Це я врятував тебе й твою маму. Мене анітрохи не влаштовує ситуація, в якій Тінь розперізується і бере на себе роль володаря світу. А він був дуже близький до цього.

— Сем урятував мене. — Я згадала, як ми цілувалися в підземеллі. — Сем!

Повірити словам чаклуна означало визнати, що батьки їдять дітей, а крокодил Гена зґвалтував Чебурашку. Не даючи отямитися, чаклун узяв мене за підборіддя й повернув лицем до себе:

— Тіні дуже небезпечні. Портал їх стримує, але чи надійний портал? Ні, інакше не потрібна була б Доставка. Портал — це виразка на тілі реальності. Це міна вповільненої дії. Це ядерний реактор під керуванням неписьменних ідіотів... Подумай, охоронцями ж стали випадкові люди: екскаваторник, геодезист, інженер. І відповідальний партійний працівник. Вони ще й слабшають з кожним роком. Масовий прорив Тіней — справа найближчого часу.

Я почувалася дитиною, яка вижила після землетрусу й опинилась під купою цегли. Жодної надії, ані найменшої, тільки тягар, біль і страх. Він знов налив мені води:

— На, випий, не розкисай... Усе можна владнати, усе можна виправити. Тільки треба поквапитися.

Він увімкнув величезну плазмову панель на стіні, і перше, що я побачила, — вихори над Головною будівлею університету. Ведуча швидко говорила англійською мовою щось про погодні катаклізми в Москві. Я побачила, як натуральний чорний смерч підхоплює й перекидає машину поряд з тим самим супермаркетом, де я завжди купувала продукти. На вулицях застигли величезні пробки, металися люди, репетувала сиреною поліцейська машина...

— Що це?!

— Погана погода в Москві... Насправді йде розгерметизація порталу, він готується до відкриття.

— Ні, — сказала я.

Він кивнув:

— Так, я