Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

своїй лихій годині. Коли нас обдурено, то і ми зуміємо обдурити. Прикинулися ми прихильними та покірливими, а потім обрали слушний час, кинулися до човнів, прихованих в очеретах, та й рушили Дніпром до моря. Хотів був я теж тікати з товариством, коли ж потягла мене думка про тих, що сидять отут у панських льохах... Аж мені отут всміхнулася доля, і знайшов те, чого не думав бачити – свою доньку, – сказав козак, дивлячись ласкаво на Досю. А потім додав, усміхаючись до бурсаків. – Так отож, хлопці, я почув і про вас.

– Та від кого ви чули? – запитав Самко.

– А скажу від кого. Від Старого.

– То ви його бачили?.. Он як воно! – зрадів Самко, згадавши печері й кубло сміливих людей.

– Бачив, хлопці, бачив, – одповів Василько. – Відтоді я знаю його, коли наші з ним голови ще не думали сивіти. Бачили ми з ним лиха. Бачили ми з ним волю, бачили й неволю. Цілий рік на турецькій галері сиділи рядком, прикуті один до одного залізним ланцюгом, та гребли важкою опачиною... Тож то дужі були. Укупі з неволі тікали. Розумний, голінний, козарлюга. Був за курінного, бував не раз за посланця, коли треба було розуму, балакав з Потьомкіним, навіть з самою царицею розмовляв. Поважало його старше товариство, шанувала голота. Добре було б йому, та він не хотів, щоб йому було добре. Завжди підбурював голоту супроти панства. А коли наша старшина почала дуже гнутися перед московськими панами, то знову Старий обурився супроти того, почав застерігати, щоб не дуже ми покладалися на Потьомкіна, бо він, мовляв, обдурить. Не послухали його... А як Потьомкін пристав до нас, приписався до куреня, став за Грицька Нечосу, так Старий тоді вже не стерпів і сказав на майдані: «Бавтеся, хлопці! Дуріть себе самих. Є серед нас московська голота, що стала нашою, а коли ми почнемо брати до куренів московське панство, то недовго житимемо. Знаємо отих братчиків, що і сплять, то їм сниться одне – щоб приборкати на вік-віки голоту».

Зник після цього Старий. То він зникав було на який час, потім знову з’являвся. Казали, що він готує гайдамаччину, що десь у нього є затяг. Балакали, що він ходив на поміч Пугачеві Омелькові... І сталося таке, що не встиг я побалакати тоді із Старим, бо мене вирядили на Самарську паланку. А коли я повернувся знову на Січ, то вже не бачив Старого: зник він кудись, що і чутки не було. Сумував я за ним, бо півжиття пробули вкупі... Але він теж не забув про мене: напередодні перед збуренням Січі переказав мені через певну людину, щоб я прибув до нього, сказав, де і як його шукати. А шукати його треба мудро, бо і чорти із свічками не знайдуть. Знайшов я його...

Василько замовк раптом, так мов не хотів далі казати.

– Було в нас каяття, що не послухали його вчасно, та вже не було вороття. Звірилися ми на старшину та на того одноокого Нечосу, що пообіцяв козацтву меду, а підніс хріну, – говорив сумно старий козак.

– А хотілося б мені побачити ще раз Старого, – сказав Самко.

– Побачити його?.. А ось може й побачимо, – посміхнувшись загадково, одповів Василько.

Війну оголошено

У клуню увійшов музика Ясько, перевдягнутий в селянську одежу – полотняні штани й таку ж сорочку, босий; з-під солом’яного бриля визирало розкуйовджене сиве волосся, очі гостро блищали, в руках він мав залізні вила.

– Ви тут, брати? А я вже порішив не датися живим.

Аж ось він зиркнув очима навкруги і побачив Василька; потім знову оглянув усіх, скинув бриля, протер очі, наче не вірячи собі, а далі він кинув вила і підбіг до Василька.

– Ти, Васильку?.. То то ж ти... – казав, обгорнувши руками Василькову шлю й цілуючи його. – Цс... ти, це ж ти! – вказав він на Досю. – А я... а я!.. – він не доказав і впав, ридаючи, біля нього на соломі.

Старі були друзі Ясько з Василем, однолітки, одного року й подружилися. І ось вони зустрілися, коли один втратив єдину втіху – дочку, а другий знайшов.

– Годі тобі, Яську! Не зазіхай на моє щастя, бо хтозна, що з нами ще буде... – сказав Василько.

Виплакався Ясько, втер сльози і сів біля Василька.

– Це вже я востаннє. Більше ніхто не побачить моїх сліз, – промовив твердо Ясько.

– Ну, а як там усі? – запитав у Яська Григор.

– Та поки що мовчать, – одповів Ясько. – А ось тільки як поженуть запроданих, то враз усі заворушаться. А може й ні... Поплачуть та й по-всьому... Хоч і гірке життя, а кидати його не всім охота. Це ось мені нема що вибирати: хоч смерть, хоч льох... А пани-покупці ще їдуть. Оце я йшов, ховаючись, то бачив ще одного пана чужого – їхав берлином, оточений вершниками, мабуть, здалеку, бо такого пана нема отут поблизу.

– А який з себе отой пан? – зацікавився чогось Василько.

– Пан, як пан. Я добре роздивився на нього, бо берлин зупинився, підправляли упряж, а я підійшов та й роздивився з-за куща. Він, мов не літній з себе, а з сивими вусами...

– А не примітив ти часом, чи є в нього рубець