Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

справді перестав бачити теплоту в моїх очах? Та як він міг?! А серце, серце моє, що тріпотіло пташечкою від найменшого його подиху на моїй шкірі, найлегшого дотику, найкоротшого погляду… Хіба він його не чув?

Не міг не чути.

Серце, яке б’ється від такої любові, може почути весь світ. Хіба ж Тарас не чув? Не чув, як воно б’ється, коли я побігла сходами донизу?

Він мав чути. Може, так і було.

Але за мною він не побіг. Бо…

Я широко розплющила очі. Минуло скільки днів? Два? Три?

Десь там, у його серці, яке любило мене, народжувалось іще щось. До неї. Тому не наздогнав.

Хотів іншу.

Я пригадала, як сказав мені колись, що я — наче ковток свіжої джерельної води.

Вочевидь, коли довго пити таку воду, захочеться чогось іншого. Хай не такого свіжого, хай не…

Нехай. Цього разу я пішла не тому, що не малював. І не тому, що розлюбив. Не через сотні інших неважливих дрібниць.

А тому, що кохати себе наполовину я не дозволю.

Розділ 6

Боліло. Боліло і ламало мене всередині. Довго-довго, і щодень не легшало. А наче було ще гірше.

Та я б не була собою, якби дозволила і далі лежати серед понищеної літератури та займатися самобичуванням. Одного ранку просто встала, прийняла душ, поприбирала У квартирі. Сльози перестали текти наче самі собою. Тільки в спальні ходила обережно, не піднімаючи голови на стіну над ліжком — аби не дивитись на лисяче око. Не мала сил.

І не вистачало поки духу його зняти. Так дивно було — висить на стіні картина, свідок мого щастя, багатьох-багатьох гарних днів, свідок усмішок і хвилювань. Висіла тоді, коли він був поряд. Малювалася ним з любов’ю.

А тепер його вже поряд немає, а світ довкола цього і не помітив. І картина, мабуть, також.

Довго рилась у речах, не знаючи, що хочу одягнути. Обрала, зрештою, чорні облягаючі джинси і легку синю блузку з глибоким вирізом. Знала, що маю в них дуже привабливий вигляд. Навіть підмалювалась — хоч іти наче нікуди й не хотілось.

Але, як виявилось, то спрацювала моя жіноча інтуїція, розрахована на те, аби хазяйка не опинилась у паскудному вигляді перед гостями. У двері подзвонили.

Побігла до них жвавою білочкою і якусь мить просто дивилась у вічко, не розуміючи, нащо до мене прийшов той… гм, хто прийшов. Станіслав. Друг Тараса.

Звідки він знає мою адресу?

Не дуже рада, я все ж відчинила, хоч думка проігнорувати нежданого гостя в голові промайнула.

— Привіт, Аню, — мовив Стас. Чи не вперше в житті я бачила, що йому ніяково. Раптом він — весь такий гарний, причесаний, заможненький, — видався мені просто хлопчаком. Невпевненим, юним. Я мимоволі пирхнула. Він аж підскочив.

— Якими шляхами?

— Я… дізнався, що ви з Тарасом… — Що в нього нова дівчина? Я теж нещодавно дізналась, — грубо урвала я хлопця.

— Ти… гарно виглядаєш. Я думав…

— Стасе, чесно скажу: я не плачу і самогубство скоювати не збираюся. Але і гостей зараз не дуже охоча приймати.

— Я розумію. Але все ж я прийшов, щоб запросити тебе на один… захід.

— Захід?

— Ну, пікнік. Завтра. Підемо разом?

— Боже, Стасе, ти що, збожеволів? Скільки часу пройшло, як ми з Тарасом… як він… я… ТА Я ДИВИТИСЯ НА ВАС УСІХ НЕ МОЖУ!!! — закричала на увесь під’їзд.

Я лише сподівалась, що він встиг відскочити перед тим, як двері мали вдарити його в ніс.

На щастя, Станіслав більше в двері не дзвонив і просто пішов собі. А я металась увесь день квартирою, як розлючена тигриця, не знаючи, що й думати.

Ввечері задзвонив стаціонарний телефон. Це було неймовірно дивно, адже я ніколи ним не користувалась і телефонувати до мене на цей номер могло дуже обмежене коло людей — батьки і брат. Зрештою я пригадала, що давно не заряджала мобілку, а значить, та лежить вимкнена… ну, десь лежить собі.

А телефонувала справді мама. Стурбовано запитала, чи все зі мною гаразд, потім трохи посварила за інший, вимкнений, телефон. Я не стала поки розповідати їй про Тараса — натомість чимшвидше перевела розмову в інше русло. Розпитала про брата, його успіхи в школі. У них усе було гаразд.

Від чогось спустошена, поклала слухавку — і раптом телефон озвався знову. Одразу ж. Мама забула про щось сказати?

— Мам…? — приклала я слухавку до вуха.

— Ти розбила моєму двоюрідному братові ніс своїми дверима, ти в курсі? — пролунав мені у вухо приємний низький голос. Я оторопіла, стиснувши слухавку пальцями так, що ті аж заніміли.

— Ти де взяв мій номер?.. — запитала тихо. Так, що сама на себе розізлилась.

— Ти запитуєш очевидні речі. В довіднику, звісно. Електронному, — в голосі Артура зазвучав смішок. — То ти йдеш завтра?

— Куди? — запитала я, нічого не розуміючи.

— Та на пікнік. Тебе запрошував Станіслав. Він це зробив для мене, я просто не мав сьогодні часу. Ходімо, буде багато людей, яких ти не знаєш. Все, як тобі зараз потрібно.

— Мені не потрібні люди. Ні зараз, ні взагалі.

— Неправда, — мовив він уперто.

— Не йду. Йому сказала, що не йду, і тобі повторюю! — загарчала я. — Облиште мене!!!

Кинула слухавку.