Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

class="book">Наступного дня, ближче до полудня, коли я саме переривала порожній холодильник у пошуках чогось їстівного, знову озвався телефон.

— Я ж чекаю біля під’їзду. Ти ще довго? Годі там себе жаліти, спускайся, — скомандував Артур і сам поклав слухавку.

У мене було таке враження, наче я з’їхала з глузду. Підійшла до вікна і визирнула назовні.

Він справді чекав на мене. Увесь у чорному, обіпершись на мотоцикл.

Він їздить на мотоциклі!

Якусь мить я вагалась, а тоді пішла одягатись.

На противагу його вигляду, одягла усе біле — шорти, майку та кепку. Навіть губи підмалювала безбарвним блиском. Нечасто так одягалась, надаючи перевагу темним кольорам. Але сьогодні відчувала — так треба. Так хочеться.

Болить. Дійсно, болить. Але я голодна, а внизу мене чекає чоловік на байку, готовий відвезти мене туди, де, найпевніше, будуть вогнище, алкоголь і багато м’яса. Усе, що мені потрібно. А на людей я не зважатиму.

Я заборонила собі думати і просто вийшла з квартири.

— Ти схожа на сонячного зайчика, — мовив він усміхнувшись, коли я вийшла на вулицю.

— А ти — на придурка, — буркнула я. Артур засміявся. — Якщо полізеш до мене — покалічу, — попередила я, вмощуючись позаду нього і обвиваючи чоловіка руками. Цього разу я відчула просто тепло, що йшло від його мускулястого тіла, і ніяких іскор. Чи то вогонь лише розгорався, чи то згас у зародку.

Він косо на мене поглянув.

— Взаємно, зайченя.

* * *

У житті якось так очікується, що смуги йдуть по черзі, за пітьмою настає світло, за сплеском почуттів якийсь час має тривати спокій… і навпаки. Та в моєму житті все йшло вперемішку — навіть коли кохала, то боялась втратити, а коли втратила — покохала ще сильніше.

А коли не хотілось нікого бачити, з’явився Артур.

Того дня, вже майже вночі, після пікніка, що минув, як у тумані, він відвіз мене додому, а тоді зник на два місяці. За той час якось захистила диплом бакалавра і поступила на заочне в магістратуру — просто так, без бажання чи мети. Знайшла неподалік від дому притулок з покинутими тваринами і взяла чорне кошеня. В той самий час почала бачити дивні-предивні, чарівливі, подекуди жахливі сни, в яких опинялась то на безкрайніх просторах сірих земель, то — на березі нуртуючого моря. Прокидалась від того, як гулко калатало серце, і не могла зрозуміти, чому. І сідала писати.

Зазвичай казки. Трохи моторошні, але сповнені любові.

Я сумувала за Тарасом.

І не знаю, чому, але я страшно сумувала за Артуром. За хлопцем, якого бачила кілька разів у житті, і з яким мене нічого не пов’язувало.

Пізніше я дізналася, що він їздив до батьків, в Австрію, тому так довго був відсутній.

А коли повернувся, то одразу з аеропорту приїхав до мене.

Не знаю, може, якби не листопад, що от-от мав настати і не щемливе почуття безнадії, яке охоплювало мене тієї осені, коли все і скрізь нагадувало те, що втратила, я б його зігнорувала. Але мені було боляче на самоті, я не мала сили встати вранці і лягти ввечері. Попри те, що батько не був у захваті, я іноді працювала волонтером на різних заходах — концертах, форумах. Аби бодай якось розбавити кисіль, на який перетворювалось моє життя.

І тому, коли Артур з’явився в мене на порозі, я просто зробила те, чого він захотів — зібрала речі, взяла кота і переїхала до нього.

У дім, де дивним чином позникали всі Тарасові картини, крім тієї, що висіла в передпокої, і на яку я натрапляла щоразу, як заходила в квартиру. Картина, яку я не хотіла прибирати, але бачити яку було водночас і сумно, і десь аж нестерпно.

Він не займав картину, бо хотів, аби я зуміла побороти своє минуле. Він поважав мене і визнавав за рівну в багатьох питаннях — крім цього. Бо тут я виказала слабкість. Не просила його знімати картину і не наважувалась зробити це сама, але й не могла позбутись холоду та жару, що водночас оповивали серце, при вигляді власного обличчя — такого щасливого вві сні, розслабленого, гарного. З Артуром я була іншою — ще холоднішою, ще свавільнішою і незалежнішою, ніж раніше. Але я не йшла від нього, бо… нам було добре одне з одним. Він був розумним, освіченим і відмінним маніпулятором. Його шарм приваблював мене настільки, що іноді я переставала навіть бути настороженою. Часом я ставала розслабленою. Артур був цікавим та щедрим. Коли ми прозустрічались всього місяць, він подарував мені чорне спортивне «БМВ», і я прийняла подарунок. Просто тому, що авто мені сподобалось. Мала колись одне, теж недешеве — батько подарував невдовзі після купівлі квартири. Я защемила в ньому педаль газу і втопила автівку у Винниківському озері, дізнавшись, що то — стара машина Марини, і коханка просто віддала її мені. Та історія навчила мене не цінувати речі, що викликали огиду, хоч і дарували розкіш.

Я стала окрасою Артурового дому, ходила з ним на прийоми та різні заходи, а часом ми ганяли на байку, гуляли в парку чи на озері. Навесні подорожували Європою. Я була його красою, він — тим, хто не дав мені опустити руки, часом керував мною, а інколи і сам міг скоритись. Вдень він бував спокійним, іноді зовсім небалакучим. Вечорами — цікавим. Він не був невиліковним романтиком, але робив милі подарунки — просто, щоб мені було приємно. Вночі його спокій ставав несподіваною шаленою пристрастю. Він умів вразити і схвилювати.

Артур ніколи не розповідав мені про себе усе, я знала тільки, що значну частину свого життя він провів у Австрії, з батьками, а вищу освіту чомусь вирішив здобувати в Україні, де й керував частиною родинного бізнесу. Він мало розповідав