Читати книгу - "Багряний рейд"

Про Коржа й Товкача нічого не написала. Або не дізналася, або, що ймовірніше, не придумала нагоди спитати.

Погано.

Нема різниці, скільки тепер вояків з його відділу в руках НКДБ. Для Коломійця нічого не мінялося, він усе одно втратив за короткий час майже всіх людей, яких йому довірили. Він, командир, відповідав за них.

От же ж розклáд — хоч стріляйся, так нібито вимагає офіцерська честь…

Мотнувши головою, Максим прогнав від себе зрадницьку думку. Повернувся на цей світ, аж тепер почув — Агата до нього говорить.

— Що?

— Лишатися небезпечно, кажу.

— Тут узагалі небезпечно.

— Я не про взагалі… Ну… Ви розумієте…

— Ні.

Коломієць чудово все розумів.

— Не знаю, що там задумав дільничний. Але я з ним добре знайома. Маю досвід, повірте… Та ви знаєте, я казала.

— Жалілася.

— Еге, був час погуторити, — вставив Чуб. — Він ще дістане свого.

— Якщо раніше не дістанемо ми. Хіба не розумієте? Гордієнко — не так хитрий, як підлий. Нині отримав наказ від начальства. Заразом — необмежену владу тут, у селі. Мав її й раніше, тепер же обставини помінялися. Сам собі домалює повноважень, почне ходити від хати до хати… Не так! — Агата труснула головою. — Слухайте, дільничний напевне склав для себе список неблагонадійних. До мене зайде найперше. Чи до однієї з перших. Що придумав, як діятиме — не знаю. Але його слід стерегтися.

— Хай приходить. — Чуб поплескав автомата.

— І ви вб’єте його тут, у хаті, при дитині?

Зараз Андрійко десь грався з хлопцями. Справа звична, мама сама забирала його перед сутінками, за уроки сідав увечері.

— Ну… впоралися з дільничним та й пішли. Але тоді нам із сином доведеться тікати разом з вами! Бо Гордієнка шукатимуть, прийдуть сюди. Є люди, готові вказати правильний напрям, кому треба. То як нам далі бути?

Чуб зиркнув на Коломійця.

Тепер він — єдиний підлеглий хорунжого Східняка, сильний, хоч і поранений вояк. Усе його військо, вся його армія.

— Гаразд, приймається, — промовив Максим. — Ми підемо сьогодні й більше не вернемося. Малий уже знає: дядя офіцер виконував важливе завдання. Тому про нього нікому не можна казати, бо зрада. Він у тебе не хоче бути зрадником.

— Він хоче бити фашистів, — сумно всміхнулася Агата.

— Отож. Скажеш — дядя офіцер пішов бити фашистів.

Зрозумівши — старший усе вирішив, Чуб одягнув шинель, кривлячись при цьому: боліло, хоч не так сильно. На ньому справді заживало, мов на собаці. Підхопив автомат. Коломієць тим часом теж вдягнувся, перевірив боєзапас. Не густо, неповна обойма в пістолеті, запасна в кишені. У Чуба майже повний диск, є граната — все.

З таким арсеналом далеко не зайдеш, багато не навоюєш.

Стоп.

Думка зринула так раптово й була настільки несподіваною, що Максим аж кліпнув очима — на мить засліпило. Вона одразу засіла міцно, вчепилася, й тепер Коломієць не знав, чому подібне не приходило раніше. Він навіть певною мірою тішився, що можна не озвучувати її Дунаєві — той би завівся одразу, все відкинув, ніколи б не пішов на такий крок.

— Гайда, друже Чуб. Дещо придумав. Розкажу не тут. Тобі, Агато, краще нічого не знати.

— Без того забагато знаю.

— Але не аж так. Дяді пішли бити німців. Ось і все.

Не впевнений, чи слушно чинить, Максим узяв жінку за плечі, ледь стиснув, глянув у вічі, легенько поцілував у лоба.

— Бувай. Тримайтеся тут.

— Довго?

Це вирвалося, й по Агатиних очах Коломієць прочитав: вона сама не знає до пуття, яку відповідь хоче почути і що має на увазі. Молода жінка зрозуміла — бовкнула те, чого сама не ладна пояснити. Щоки запашіли багрянцем.

— То вже хто як витримає.

Розмова заходила не туди, зовсім не нагадувала прощальну. Навпаки — вимагала затриматися, сісти за стіл, заварити міцного чаю і говорити, говорити, говорити. Часу на те чоловіки не мали, тож Коломієць, відсторонивши Агату, кивнув Чубові й ступив до дверей.

— Чекайте. Хлопчики… чекайте.

Вона ще ніколи не зверталася до них так. Обоє зупинилися, і Агата, метнувшись за завісу, одразу ж вернулася, підійшла впритул, простягнула Максимові руку долонею вгору.

— Бери.

— Я не ношу жіночих каблучок. Подарувати поки теж нема