Читати книгу - "Вовк-тотем"

При цих словах потемніло обличчя в Ґао Цзяньчжуна:

— Е ні, так не вийде! Я пасу корів для того, щоб люди пили молоко! Де таке бачено, щоб коров’ячим молоком поїти вовків? Ще потім на бригаді мені не дозволять пасти череду!

У розмову втрутився Ян Ке, намагаючись усіх помирити:

— Нехай Дорж усе-таки покінчить із ними. Ґасмаа саме хвилюється через те, що не зможе виконати завдання, тож якщо ми додамо їй п’ять вовчих шкірок, у неї буде на одну мороку менше, а нам це дасть змогу крадькома виростити вовченя, адже якщо всі цікаві з бригади прийдуть подивитися на ціле кубло вовченят, ти тоді жодного з них не зможеш залишити живим. Тож нехай Дорж швидше береться до своєї справи, тому що в нього не так часто буває час ходити до нас, а я не зможу забити вовченят, ти — тим більше…

— Іншого виходу справді немає… — зітхнув Чень, і на очі йому навернулися сльози.

Чень Чжень повернувся до юрти, витягнув на її середину дерев’яний ящик із сухим коров’ячим кізяком, перевернув його, щоб висипати з нього кізяки, після чого витрусив туди вовченят зі своєї сумки. Малюки розлізлися на всі боки, однак коли хтось із них потрапляв у куток, то відразу зупинявся й починав удавати мертвого — ці «малі життя» навіть в останню мить боролися за те, щоб уникнути лихої долі. При цьому всі вони тремтіли, і здавалося, що по довгих і жорстких волосках їхнього загривку пропустили електричний струм. Дорж оглянув кожного з них, перебираючи, мов кроленят, потім, підвівши голову, сказав до Ченя:

— Четверо «хлопчиків» і три «дівчинки». Оцей, найбільший і найсправніший, буде тобі, оцей — мені! — після чого переловив решту п’ятьох цуценят і вкинув їх назад у сумку.

Дорж виніс сумку на відкритий простір перед юртою, витягнув одне цуценя і, подивившись на його животик, сказав:

— Це — дівчинка, відправимо її до Тенґера.

Договоривши, він закинув назад руку, присів на праве коліно, розмахнувся і справненьке вовченя полетіло до Тенґера — все було так само, як щороку на Свято весни, коли скотарі позбавляються від зайвих цуценят: до Тенґера летять їхні душі, а на землю падають їхні тілесні оболонки. Чень Чжень і Ян Ке багато разів бачили цей давній обряд, а також постійно чули про те, що до нього скотарі вдаються й тоді, коли потрібно порішити з вовченятами, однак це вперше їм довелося на власні очі спостерігати, як чабан у такий спосіб позбавляє життя здобутих ними вовченят. Обличчя в них посіріли, ніби набули кольору того брудного снігу, що ще лежав попід юртою.

Проте вовченя, якого закидали в небо, здавалося, не хотіло так рано йди до Тенґера. «Дівчинка», яка весь час удавала мертву заради збереження життя й зовсім не рухалась, коли її закинули в небо, очевидно зрозумівши, куди їй належить піти, тієї ж миті зібрала всі свої сили, розчепірила свої ніжні лапки й пазурці й почала розмахувати ними в повітрі, мовби намагаючись за щось ухопитися — чи то за мамине тіло, чи то за татову шию, чи хоча б за одну рятівну волосинку з вовчої гриви. Ченю навіть здалося, що він побачив, як від надмірного жаху луснула сіра оболонка, що вкривала очі вовченяти, й показалося переповнене кров’ю чорне око з червоною зіницею. Бідне вовченя! Хоча очі йому розкрилися ще до того, як воно потрапило на небо, однак воно так і не побачило ясно-блакитного Тенґера, оскільки небесна блакить була затягнута чорними хмарами, а очі вовченяті заливала кров. Воно відкрило пащу, ніби хапаючи повітря, й полетіло назад на землю, досягнувши найвищої точки в траєкторії свого польоту. Унизу на нього чекала тверда безсніжна земля, зайнята монгольським табором.

Вовченя бухнулося на землю, мов жовтороте пташеня, і розбилося. Його маленьке тільце навіть не встигло забитися в конвульсіях і завмерло, з пащі, носа й очей потекла ріденька рожева кров, ніби вона все ще містила молоко. Серце Ченя ніби теж упало звідкись із горла назад у груди і так боліло, що вже нічого не відчувало. Троє собак підбігли до цуценяти, однак Дорж цикнув на них і зробив кілька великих кроків, аби перейняти їх, — він боявся, щоб вони не прогризли таку дорогоцінну шкірку вовченяти. Тієї миті Чень Чжень ненароком помітив, що Ерлан, який також підбіг, гарчить на своїх двох товаришів, вочевидь також намагаючись перешкодити Хуанхуану й Еле вкусити вовченя. Ерлан, який мав генеральську вдачу й не знав батога, нібито вподобав вовченя.

Дорж вийняв із сумки ще одне вовченя. Воно ніби вже відчуло запах крові своєї сестрички, тож тільки-но потрапило Доржу в руки, вже більше не вдавало мертвого, а почало з усіх сил пручатися, і з тильного боку долоні Доржа почали проступати доріжки білих слідів, залишені його маленькими пазурцями. Той уже розмахнувся, щоб підкинути його вгору, але раптом зупинився й промовив до Ченя:

— А ти не хочеш випробувати свою сміливість і власноруч убити вовка? Зніми з себе зарік на вбивство! Який же чабан у степу не вбивав вовка?

— Ні, краще ти, — аж відступив на крок назад Чень.

— Ви, ханьці, — слабаки: так ненавидите вовків, а навіть вовченя не наважуєтеся вбити! Де ж вам уміти воювати? Не дивно, що ви витратили так багато зусиль, аби побудувати Велику стіну! Ось дивись на мене… — щойно завмер звук його слів, як вовченя полетіло в небо. І ще не встигло воно впасти, як за ним злетіло в небо інше. Кожне наступне вбивство ніби ще більше надихало Доржа, він примовляв: — Піднімайся до Тенґера, там ти будеш щасливе!

Чень же відчував, що його хоробрість не тільки не зростає, а, навпаки, зникає. Він глибоко відчував величезну різницю в психології землероба й скотаря — для націй, які орудують сікачем,