Читати книгу - "Діти"

мене немає виходу. Або стану такою, як вони, або все життя наді мною сміятимуться. Це найстрашніший день у моєму житті.

30. XII. Тепер мені вже трохи відійшло, і я можу тверезо міркувати.

Є речі, які люди можуть осквернити, самі того не знаючи. Тоді на вечорі я самотньо стояла коло стіни. Вже було по конкурсі на кращий костюм. Я мала йти додому, але мені не вистачало чогось. Мені не вистачало вражень.

Заграла музика. Я сховалась за спини, бо не вмію танцювати, і пожаліла, що мій костюм задуже блищав.

Але мене і так ніхто не помічав.

І раптом я побачила Данила. Він танцював з сестрою Сонею. Я пригадала, що вона нахвалялася привести свого брата на вечір і що той ніяк не хотів іти. Він же дорослий, я розумію…

Я стала коло вікна, спершись на підвіконня. У склі віддзеркалювались і ялинка, і танцюючі.

Треба було йти додому, бо тато з мамою могли хвилюватись. Танець закінчився. Сонька побігла до дівчат, а Данило, пороззиравшись увсебіч, раптом рушив у мій бік. Я страшенно перелякалась, але було вже пізно. Він дивився просто на мене: «Вас можна?»

Я так розгубилась, що ступила йому назустріч. Данило здивовано глянув на мене, і я почула звідусіль хіхікання. В ту ж мить мене залляла гаряча хвиля сорому. Виявляється, він не мене запрошував, а іншу дівчину…

Я негайно кинулась геть. Бігла, як несамовита, до роздягалки. Схопила своє пальто. Руки в мене тряслися.

Я ледь стрималася, щоб не заплакати. Не хотіла, щоб хтось побачив мене в сльозах…

Розповідь приятеля

Відколи Даник розрахувався, на роботі така нудьга настала, що хоч вішайся. Вовка одружуватися збирається. Знайшов собі дівку з Попелів, у чайній робить. Тепер Вовка ходить і стріляє в кожного то п’ятку, то десятку, бо треба на весілля. Питаю: «Ти хоч на весілля запросиш?» Спеціально питаю, бо Вовка такий, — як йому не набриднеш, то нічого не зробить. Потім скаже, що затуркався і забув. Не треба мені того весілля, але спеціально питаю: «Ну то як, закличеш?» Войка мені, звісно, не колега, я з ним дітей не хрестив, але як-не-як робимо разом. Вовка тик-мик: «Та покличу, коли ти вже так дуже хочеш». «Ах, ти падло собаче! — думаю. — То я маю хотіти, а ти ні». — «Дуже хочу», — кажу. Він аж змінився на лиці: «Ну то приходь…»

Що йому з такого гостя, як я? Більше десятки, думає, на пропиття не принесе, а вип’є на двадцятьп’ятку. Я знаю, що то за друзі! Мале, прищі на всю морду, заб’ється в кут, хіба очима блимає. Сам бачив, як до майстра бігав, хвостом крутив, запрошував на весілля! І комірника, і бухгалтера не забув. З усього хоче скористати, лагідненьким бути. Якось я того не помічав раніше, а тепер, видно, Маруська його прикрутила. Хитрунець з нього так і випирає.

Скидаємося, приміром, у получку по рублю, дійдемо до Вовки, а його вже й сліду нема. Потім скаже, що в туалет бігав. Як то людині рубля жаль, не второпаю…

Я на маму й двох сестричок малих роблю, та й живу. Тато вмер три роки тому, а хто нам поможе? А той Вовка одинак, гроші його старі мають. Плюнув я і пішов верстат чистити. Не люблю, коли насвинено. Я його, як лялечку, соляркою повимиваю, а вже тоді додому йду. Деколи так наламаєшся на тій роботі, що хоч бери таксі, аби тебе під саму хату привезло. А ще коли якесь стерво настрій зіпсує, то й поготів взяв би негідника за шкірку і мордою потовк у мазуті. А менша моя, Ольга, може сказати: «Йой, Михаську, як в тебе руки пахнуть!»

Не знаю, як Даник може ще на танцях вигулювати кожної неділі. Воно то, звісно, краще шоферувати, чистіше, та й калим є, але, здається, мій Даник на цьому не спиниться. Щось має на меті. Може, також надумав женитися?

Деколи дивлюсь і не впізнаю Даника, з котрим колись крали вишні по чужих садках і стріляли з самопала на Великдень. Бігає тепер, як шістнадцятка. Має вже купу знайомих продавців із гастрономів, шоферів, ходить по гостях і ще за дівками бігає, та не простими, а інтелігентними. Хвалився, що буде в технікум вступати. І то в двадцять п’ять літ… Здурів хлопець!

Любили ми з ним в доміно пограти, в кіно разом ходили, ну й випивали… А тепер Даника цілий місяць не міг зловити. Коли не прийду, нема дома. Я старій його не дуже вірю, все питаю Соню. То Даник з роботи не прийшов, то до когось пішов. Мене під кінець аж заїло. Здибав, нарешті, Даника на вулиці й кажу прямо, ніби жартома: «В пани поліз? Старих друзів забуваєш? А може, у тебе в роду графи об’явились?» Дивлюся, а мій Даник почервонів як рак: «Ну що ти, що ти! Часу немає…» — «Ну, тоді я пішов!.. У мене часу немає». А ввечері сиджу, радіо слухаю, і так тоскно на душі: кращого друга ні за що образив. А ж тут Оля: «Михаську, до тебе прийшли!» Виходжу; стоїть Даник коло порога і зуби скалить, як завжди. Випхав я малих, щоб не заважали. Сіли ми з Даником до пляшки й закуски.