Читати книгу - "Диво"

князь не витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив повз них, велів подавати коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, доскіпуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосили бадьорився перед своїм зверхником:

– Все йде на лад, мій князю! З божою поміччю, князю!

Їздили на Плотницький кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На Загородському кінці, де серед кривулястих, вщерть залитих рідким багном вуличок коні брьохали по саме черево, князь дивився, як сукладники варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, рогатини. Скрізь, де з’являвся князь, приєднувалися до нього кінецькі старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його намірі, Коснятин непомітно всміхався під пишним русявим усом, а Ярослав ще більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.

Коснятин показав князеві готування дарунків для свейського короля, щоб прихилити його серце і серце його доньки Інгігерди до Хольмгардського [6] конунга Ярислейфа[7]. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні куни, соболі, бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвний тім свого власного виробу і привезений аж від сарацинів. В коптильнях осетринники готували красну рибу, в солярнях складали в новенькі діжечки й цебрики просолених лососів, привезених з Заволоччя, могутню рибу, яка ловиться тільки в крижаній воді, рве найміцніші сіті, дається до рук лише відчайдухам риболовам, яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі Новгородської.

Були ще там фландрські сукна і ромейські паволоки, були мечі з дорогими рукоятями, з піхвами, обсипаними коштовними каменями, були візантійські ларці з слонової кістки і сірійські скляні кубки, дивно здоблені крилатими кіньми, був полив’яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарії, але ж не було нічого новгородського!

– Не бачу нашого нічого, – повернувся князь до Коснятина. – Чи й не готуєш, посаднику?

Хитрий Коснятин вдав, ніби запитання Ярославове застало його зненацька, розвів руками:

– Та ми ж… Та бач… Хіба, може, в ковниці якісь там абищиці…

Добре відав, як полюбляє князь одвідувати свою ковницю, і вже заздалегідь пускав попід пишним усом усміх задоволення.

Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укріплень. Містилася, щоправда, на княжому дворі, коло самого Волхова, але сама по собі теж була двором, оточеним високими стінами з міцних дубових колод, з двома великими надворітніми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповітний двір пильнувала вірна сторожа з варягів, яким Ярослав довіряв найбільше, там вони й жили у великій і теплій хижі, прибудованій майже до самих воріт. Далі на не досить просторому дворищі розташовувалися низькі, вкопані в землю мало не по саму покрівлю комори, а за ними височіла довга дерев’яна будівля, верх якої правив за житло для княжих умільців, а підкліть була власне ковницею.

Розділена дерев’яними перегородками на неоднакової величини приміщення, підкліть містила в собі все потрібне для перетворення простих виливків золота чи срібла на коштовні гривні, пречудові прикраси, посуд, а то й просто собі химерні дрібнички. Прокопаний од Волхова каналець, пущений просто в підкліть, постачав необхідну тут воду, для світла не шкодовано воскових свічок, але тим і обмежувалися всі розкоші для людей княжої ковниці. Тут панували суворі правила; коло входу до підкліті вдень і вночі стовбичили суворі варязькі воїни з оголеними мечами, ані ввійти, ані вийти без дозволу тіуна, якого прозвали Золоторуким, ніхто не міг, люди сиділи в тісній, задушливій, мокрій підкліті з раннього досвітку до пізньої ночі, там отримували харч, там мали й короткий денний спочинок; якщо випадала коли вільна хвиля, роботи завжди було завалом: розтоплювали золото й срібло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривні, то княжі забаганки: сьогодні – лютого звіра на підставці, взавтра – ошатну діву небаченої краси, позавтра – якогось святого або воїна. Золотоковці кували хитромудрі вериги-чепи, які прикрасять груди князям чи воєводам, чеканили на тонких стінках ковшів і чаш зображення птиць, риб і звірів, одні виковували з чистого золота гарні ковчежці, які потім прикрашалися різнобарвною емаллю, другі виводили тонкі візерунки на срібних релікваріях, ще треті ламали голову над жіночими прикрасами: сережками-колтами, наруччями, гребенями, – і кожен намагався створити щось таке, чого ще ніхто не творив і не бачив, кожному хотілося бодай на недовгий час опинитися у вільному світі краси, викликаному власною уявою, відчути себе неподільним володарем, паном, вільним у всьому, бо справжню волю дає тільки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цілому світі.

Ярослав з почтом заїхав на двір ковниці, але в підкліть взяв з собою лиш Коснятина. А своїм варягам-тілохранителям, та навіть Будию махнув рукою: залишайтесь на дворі. Воєвода засміявся:

– Боїшся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки правда: пазуху маю широку! Го-го!

Золоторукий низько вклонявся князеві, стоячи посеред двох варягів з оголеними мечами. Так ніби приречений на страту вимолював собі прощення. Але враження це пропадало, як тільки хто придивлявся до обличчя Золоторукого. Худе, кістляве, вилиці підпирають очі двома різкими дугами, зуби майже завжди в хижому ошкірі з-під сизо-чорних вусів, так само сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на голові, яка, певно, ніколи не знає шапки, а з-під того волосся гостро зблискують очі, пронизливі й несамовиті, – кожен розбійник радо згодився б мати такі очі.

Найдивніше ж починалося тоді, коли Золоторукий починав говорити. Вмить щезала його бандиткуватість, що так гостро просвічувалася в погляді, несамовитість поступалася місцем нерішучості, голос він мав лагідний, добрий, вічні сумніви щодо викінченості й досконалості ввіреної йому роботи терзали Золоторукого; якщо він навіть показував князеві річ, що її не знайти в усьому світі,