Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Як тобі не соромно, Тимофію? Я просто не впізнаю тебе!..

Він махнув рукою і похмуро попрямував до мосту… Та коли ми були вже на середині мосту, раптом весело сказав:

— Скільки в мене подарунків буде на день народження! І від Олі… І двоколісний велосипед!

Я просто зупинився мов укопаний. Значить, він не забув про мою обіцянку. І навіщо я бовкнув тоді, у перший день нашого знайомства, про той велосипед? Навіщо?!

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Я ще не зрозуміла, у чому саме полягає твій чудовий план. З нетерпінням чекатиму листів.

А двоколісний велосипед ти повинен подарувати Тимкові неодмінно. Він не забуде про твою обіцянку, не сподівайся на це. Обманювати його не можна, інакше він ні в чому тобі не віритиме. Я вже писала про це, але хочу ще раз нагадати.

Оля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю! Послухай, що було далі.

Я ще в той найперший день знайомства з Тимком помітив, що він досить-таки потайливий хлопець. От, наприклад, старається мені не показати, що дуже за тобою нудьгує, стримується, а в нього повсякчас той смуток назовні проривається.

Наступного дня після зустрічі з твоєю «посланкою» я прийшов до Тимка й бачу, що підручники у нього розгорнуті й зошити теж, але він на них і не дивиться. А обличчя сумне-сумне.

Він глянув на мене пильно й раптом запитує:

— А може, ви мене обдурюєте?

— Як це обдурюємо, Тимофію! У чому?

— Може, Оля зовсім нікуди не поїхала? Може, вона просто не хоче більше дружити зі мною, а сама спокійнісінько сидить удома?

— Ну ти, Тимофію, просто того… завчився трохи. Я сам був би радий, якби вона нікуди не поїхала. Й інші були б раді. Та вона поїхала…

— А як же вона тоді свій подарунок передасть? І де Білка її бачила? Може, вона все-таки нікуди не виїжджала? Ну, скажи мені, Миколко! Дуже прошу тебе!

І дивиться на мене уважно-уважно! І відвертається, щоб зігнутим пальцем під окуляри залізти, ніби у нього очі сверблять.

Я почав утішати його:

— Не засмучуйся, Тимофію! Щодо «посланки» я тобі певно сказати не можу. Але Оля поїхала… це я точно знаю.

— Ні, не вірю, не вірю.

— Ну, гаразд! — не витримав я. — Ходімо тоді просто до неї додому. Точніше, туди, де колись був її дім. І там усе перевіримо. Ти знаєш, де Оля жила?

— Ні, не знаю. А то б я вже давно перевірив! Вона сама завжди до мене приходила. І в школі у мене часто бувала. Мені хлопці наші навіть заздрили…

— А от я знаю, де вона жила. У моєму під'їзді. На першому поверсі, як і ви з Феліксом… Ходімо туди!

Ми пішли.

У вестибюлі нашого будинку я підвів Тимка до списку мешканців і сказав:

— О-он, поглянь! З самого верху написано: «Воронець М. К.». Бачиш? «М. К.» — це якраз Олин батько. Запам'ятав номер квартири? Ну, от і ходімо. Перевіримо. Зараз переконаєшся!

Ми підійшли до твоєї колишньої квартири, я зовсім забув, що Білка попереджала мене натискати кнопку двічі, коли я хочу, щоб Єрьомкіни відчинили. Я натиснув один раз, а вони все одно відчинили двері. Точніше кажучи, сам він відчинив — Єрьомкін. На один дзвінок! Уявляєш собі? На один!

Але зараз ти ще більше здивуєшся: Єрьомкін зрадів, ніби давно вже чекав мене в гості.

— Відвідати нас вирішив? Дуже приємно. Та вас двоє? Заходьте, будь ласка!

Ми зайшли… І ось тут ти, Олю, так здивуєшся, що навіть не повіриш мені! На канапі в Єрьомкіних я побачив двійняток Ганни Іллівни, які вже не колисали пошепки своїх ляльок, а просто ногами, у черевичках, стрибали по канапі! І Єрьомкіним це, уяви собі, дуже подобалося!

— У них стільки енергії! Стільки енергії! — вигукували вони.

Я подумав, що, коли у двійняток і далі буде стільки енергії, Єрьомкіним скоро доведеться купувати нову канапу.

Я так був уражений усім цим, що забув навіть, навіщо прийшов. Але Єрьомкіна сама мені нагадала.

— Дітям простір потрібен, — сказала вона. — Та ти сам знаєш, адже в тебе молодший братик є, — і вказала на Тимка.

Єрьомкіни почали хвалитися, що дівчатка знають напам'ять дуже багато віршів. Двійнятка заходилися читати одразу в два голоси, а Єрьомкіни ворушили губами, беззвучно повторюючи ті ж самі рядки, немов боялися, що дівчатка забудуть, затнуться. Але вони не затиналися. І я згадав, що ось так само беззвучно, хвилюючись, мама підказувала мені вірші, коли я якось виступав на ранку у неї в дитячому садку. Потім я вже ніколи на ранках не виступав…

Двійнятка ще й співали різних пісеньок. А Єрьомкіни про всяк випадок беззвучно їм підспівували.

Тільки виходячи, вже у дверях, я підморгнув Тимкові й голосно запитав.

— А Оля, значить, поїхала?

— Так, поїхала! — відповів Єрьомкін. — І таку нам, знаєте, приємну заміну замість себе залишила…

Я швиденько попрощався, бо боявся, щоб Тимко не запитав, куди саме поїхала Оля.

Наступного дня у школі я заговорив з Ганною Іллівною про Єрьомкіних. І вона мені сказала:

— Сама навіть не помітила, як це сталося: полюбили вони моїх дівчаток. А чого ж, діти можуть будь-кому серце пом'якшити.

Це вона правду сказала: я відчуваю, як Тимко теж мене пом'якшує.