Читати книгу - "Сьомий хрест"

вашого Гайні. Йому вже, либонь, шістнадцять-сімнадцять років? Ви, Гайслери, всі вродливі хлопці, але цей особливо гарний. Кажуть, есесівці хочуть заманити його до себе.

— Кого? Гайні?

— Ну, ти це знаєш краще за мене, — сказав Редер і знову сів до кухонного стола.

Тепер, коли він знову дивився Георгові в обличчя, в нього майнула та сама безглузда думка, що й на сходах: чи це справді Георг? Обличчя Георга знову дуже змінилося. Редер навіть не міг би сказати, в чому полягала та зміна, бо обличчя було дуже спокійне. Воно змінилося так само, як і годинник, що йде-йде і раптом зупиняється.

— Раніше у вас бували скандали тому, що Гайні був на твоєму боці, а тепер…

— А це правда про Гайні? — спитав Георг.

— Як ти можеш не знати цього? — сказав Редер. — Хіба ти не з дому прийшов?

Раптом серце в маленького Редера шалено забилося.

Він спалахнув:

— Цього ще тільки бракувало! Ти мене обдурюєш! Три роки тебе не було, а потім приходиш і обдурюєш мене.

Такий ти був завжди, такий ти й тепер. Обдурюєш свого Пауля! І тобі не соромно! Що ти накоїв? Щось ти вже накоїв, не думай, що я такий дурень! Ти зовсім не з до му прийшов! Де ж ти був увесь цей час? Мабуть, ускочив по саму шию? Утік? Що з тобою сталося?

— Чи не міг би ти позичити мені кілька марок? — сказав Георг. — Я мушу зараз же йти геть. Зроби так, щоб Лізель нічого не помітила.

— Що з тобою сталось?

— У вас немає радіо?

— Ні, — сказав Пауль. — У Лізель такий голос, і цей вічний гармидер…

— Про мене об’являли по радіо, — сказав Георг. — Я втік…

Георг дивився просто у вічі Редерові. Редер раптом зблід, так зблід, що веснянки на його обличчі, здавалося, запалали.

— Звідки… ти втік, Жорже?

— Я втік з Вестгофена, я… я…

— Ти? З Вестгофена? Ти там сидів весь час? І як у тебе стало духу! Та вони ж тебе вб’ють, коли піймають!

— Звичайно, — сказав Георг.

— І ти хочеш піти від нас невідомо куди? Ти збожеволів!

Георг усе ще дивився Редерові в обличчя, яке здавалось йому небом, усіяним зірками. Він спокійно сказав:

— Любий, любий Паулю, я не можу… ти і вся твоя родина… Ви так тихо-мирно жили… а тепер я… чи ти розумієш взагалі, що ти говориш? А що, як вони зараз піднімуться сюди? Можливо, вони ішли по моїх слідах…

— Тоді вже однаково пізно, — сказав Редер. — Якщо вони прийдуть, скажу, що я нічого не знав. Останніх слів ми просто не сказали один одному. Розумієш, ми зовсім і не говорили цього. Старий знайомий завжди може завітати, коли йому заманеться. Як я можу знати, де ти вештався весь цей час?

— Коли ми бачилися востаннє? — спитай Георг.

— Востаннє ти був у мене в грудні тридцять другого, на другий день різдва, ти ще тоді з’їв усе наше печиво з корицею.

— Вони будуть тебе допитувати… без кінця допитувати, — сказав Георг. — Ти не знаєш, які вони знають способи. — В його очах зажевріли колючі іскорки, яких так боявся колись Франц.

— Не такий страшний чорт, як його малюють. Чому це їм спаде на думку шукати тебе саме в нашій квартирі?

Вони не бачили, як ти зайшов сюди, інакше вони вже були б тут. Подумай тепер краще, що робити далі? Як ти вийдеш звідси? Не сердься, Жорже, але, по-моєму, тобі краще якнайшвидше піти звідси.

— Я мушу покинути це місто, — сказав Георг. — Покинути цю країну! Я мушу знайти своїх друзів!

Пауль розсміявся:

— Твоїх друзів? Знайди спершу ті нори, куди вони сховались…

— Згодом, — сказав Георг, — коли буде час, я розкажу тобі, що це за нори. Там у нас, у Вестгофені, теж є кілька десятків товаришів, про яких уже давно забули. Я багато чого розкажу тобі, якщо ми до того часу самі не позалазимо в такі нори.

— Ех, Жорже, — сказав Пауль. — Просто я згадав про одного хлопця… про Карла Гана з Ешерсгайма, який тоді…

— Облиш! — сказав Георг. Він теж згадав про одну людину. Невже Валлау вже мертвий? Невже він нерухомий в цьому світі, який так шалено мчить уперед? Він знову почув голос Валлау, який гукнув до нього: «Жорже!»— одне-єдине слово, що долинуло здалека, перемагаючи простір і час.

— Жорже! — промовив маленький Редер. Георг затремтів. Пауль злякано подивився на нього. На якусь мить Георгове обличчя знову стало чужим. Тому-то він і спитав чужим голосом:

— Чого тобі, Паулю?

— Я міг би завтра вранці піти до твоїх друзів, — сказав Пауль, — і провести тебе до них.

Георг відповів:

— Дай мені зібрати докупи думки, згадати, хто живе тут у місті. Адже минуло понад два роки.

— Ти б не потрапив у цей вир, — сказав Пауль, — якби не зв’язався з отим Францом. Пригадуєш? То він тебе і втягнув у цю справу… На збори ми тоді всі ходили, в демонстраціях усі брали участь. І наші серця кипіли люттю.

І надії і в нас були. Але твій Франц… то він у всьому винен.

— То не Франц, — сказав Георг. —