Читати книгу - "Останнє літо"

зведе. З роботою, як на свої літа, справляюсь. Лікую.

Чирку або флегмону розрізати — руки не тремтять. І зуб, коли треба, можу вирвати… Тобі не треба?

Серпілін усміхнувся, а батько, помітивши в усмішці стальні мости в нього на передніх зубах, спитав:

— Де робили?

— Де робили — мене там уже нема.

— Тепер такі мости навряд чи поставиш, навіть коли в Рязань поїдеш! Техніки кажуть, нічого в них для цього діла немає, все як виметено…

— Як онуки ростуть?

— Старшого мало бачу, з матір’ю в радгоспі працює. Повістки чекає. Сімнадцять уже. А молодші з нами живуть… Картопля торік добра була — і посадити вистачило, і ще два мішки є. Молока від кози — чай забілити вистачає. Живемо краще від багатьох, брехати не стану. Та й у школі в цьому році постарались. Сякий-такий суп, а по тарілці для дітей дають. Радянська влада про тих, кому далі жити, краще-таки піклується, ніж про тих, кому вмирати пора.

Серпілін у першу мить не зрозумів, потім здогадався: «Це, мабуть, про пенсію».

І спитав:

— Яка в тебе пенсія?

— Коли на червінці — велика, жити можна. А коли по нинішніх базарних цінах — на дві хлібини з гаком.

Мабуть, після війни твоя пенсія буде все-таки більша від моєї.

— Поки що не думав. Дожити треба.

— Війна скінчиться — доживеш, — сказав батько. — Он скільки тепер вас, генералів: який наказ у газеті не прочитаєш — по десять генералів. Одні генерали при допомозі інших генералів… Хто ж його знав, що ти генералом будеш. І звання раніше вважали за царське, та й дійшов ти до нього не зразу… Перерва була.

— Перерва була, це правда, — зронив Серпілін.

— Коли торік прочитав про тебе в газеті, що генерал і що орден дали, два тижні в околиці всім, хто тільки прийде, газету показував. І до райвиконкому з нею ходив. Заліза, дах полатати, зразу мені дали, без усякого. Як же це тебе раптом узяли й випустили? — спитав батько.

Серпілін не захотів відповідати на це запитання, бо в ньому звучав подив — не від того, що взяли, а від того, що випустили. Так нічого й не відповів.

— Далеко був? — спитав батько.

— Майже Америку видно.

— Дорогувато, — сказав батько, — самий тільки провіз туди скільки державі коштує. А коли ще й назад…

І нелегко було зрозуміти: чи він серйозно подумав про цей збиток державі, чи пожартував за своєю звичкою.

— Ти от мені скажи, ти от генерал, — озвався батько, помовчавши. — Ти товариша Сталіна сам бачив?

— Бачив.

— Який він на вигляд? Як і на портретах? Чи, кажуть, рябуватий, віспа його зачепила?

— Трохи є.

— Але ж розумний він чоловік, можна сказати, серед усіх найрозумніший… — сказав батько так, ніби те, що зараз він говорив про Сталіна, як про найрозумнішого серед усіх, вступало в суперечку з чимось, що думав він про цього раніше.

— Так чи ні?

— Так. А чого питаєш? По-моєму, це відомо кожному.

— Війна дуже тяжка вийшла, — вів далі батько. — Хто знав, що вона така буде… Мені сімдесят сім, молодшому внукові дев’ятий. А батьки де?

Саме в цю мить хтось постукав, і Серпілін, уже розуміючи, що це прийшла Баранова, підвівся їй назустріч і запросив:

— Заходьте.

Баранова широко відчинила двері, хотіла щось сказати, але, побачивши старого, що сидів до неї спиною, зупинилась, зрозуміла, що це батько Серпіліна, якого вже й не чекали, а він усе-таки приїхав.

Зрозуміла й сказала зовсім не те, що думала.

— Товаришу генерал, принесла вам аптечку на дорогу.

Хотіла покласти у віліс, та його досі нема…

Батько, зацікавлений, швидко обернувся до неї, а Серпілін сказав їй так, ніби тут батька й не було:

— За аптечку спасибі. А поговорити нам з тобою всетаки треба.

І, взявши Баранову під руку, кинув батькові:

— Посидь, зараз прийду.

Вони вийшли з будинку й зупинилися за рогом край довгої алеї, яка вела до головного корпусу, що жовтів удалині.

— Батько? — спитала вона.

Він кивнув.

— Я так і зрозуміла. Чому не познайомив мене з ним?

— Шкода часу. У нас і так його мало. Повернусь — поясню. Все одно спитає. — Мабуть. Оглянув мене всю з голови до п’ят. Я його іншим уявляла, — сказала вона, і Серпілін відчув, що батько їй не сподобався. — Коли ж ти тепер їдеш?

— Як тільки машина повернеться.

— Не затримаєшся через нього?

— Тепер уже не можу.

— Ось візьми аптечку.

Вона все ще тримала під пахвою ту аптечку, а зараз віддала йому. І тепер у нього руки були зайняті, а в неї — вільні. Вона обняла його й спитала:

— Як же ти житимеш без мене? Досі думала це про себе, а зараз раптом про тебе.

Серпілін краєм ока помітив: хтось пройшов поблизу.

І вона побачила, що він де помітив.

— Нічого, — сказала вона. — Як син мені писав: «Далі фронту не пошлють, менше взводу не дадуть». У крайньому разі, скажуть або напишуть, що знається лікарочка з хорошим чоловіком. А я підтверджу: справді, знаюся. Як, підтвердити?

І спинила його, не дала відповісти:

— Що ти! Я жартую. Просто все ще ніяк не придумаю, як жити без тебе. Заплакала б зараз — є, кажуть, і такий спосіб виявляти почуття. А говорити нема чого. Все сказали.

Вона подивилась мимо нього, ніби про щось раптом згадала, і, знявши з руки великий чоловічий годинник, простягла йому:

— Візьми.