Читати книгу - "Слово після страти"

не міг зрозуміти людей, які вочевидь помирають, а ще чогось ждуть, на щось сподіваються.

Мій погляд зупинився на вишці. Там нудився вартовий. Він знічев'я наспівував поганим голосом пісеньку «Ес гейц аллес форібер, ес гейц аллес форбай, нах дем айн децембер комт іммер відер айн май», що означало: «Все минає, все минає, і після кожного грудня неминуче настає травень…» Так, травень прийде, цвістимуть квіти… тільки для кого? Для негідників, убивць, нелюдів, а попіл із нас розвіють по землі. «Ні, цьому не бути!» — протестувала кожна клітина мого тіла.

Майданчик, на якому ми лежали, з двох боків був затиснутий між мурованими стінами двоповерхових блоків — нашого і сусіднього, четвертого. З третього боку відкривалася панорама табору з крематорієм. Четвертим боком майданчик підходив до потужної дротяної огорожі в кілька рядів, над якою височіла вишка вартового. Його кулемет був націлений прямо на нас.

Есесівець перестав співати. Спершись ліктями на кулемет і раз по раз позіхаючи, він деякий час дивився на в'язнів, явно нудьгуючи. Та ось він нагнувся і почав у чомусь длубатись. Невдовзі з вишки пролунало: «Ахтунг! Ахтунг!» — і слідом за цим на майданчик, де ми лежали, полетіли дрібно поламані шматки хліба. Половина їх упала в так звану запретку, тобто заборонену зону, її ще називали смугою смерті. Вона проходила по всьому периметру дротяної огорожі на відстані чотирьох метрів від огорожі і з боку території табору позначалася білою лінією. Так на стадіонах розмежовують одну від одної гареві доріжки. На самій лінії стояли дерев'яні таблички з намальованими на них черепами, під якими були схрещені дві кістки. Якщо хтось переступав лінію смерті, по ньому без попередження стріляли.

Кидаючи шматки хліба, есесівець розрахував так, щоб частина їх упала на смугу смерті. Кілька десятків голодних в'язнів стрімголов кинулися за хлібом, причому багато хто не помітив, як порушив заборонену зону. З вишки негайно вдарив кулемет. Просвистіли трасуючі кулі. Їх було видно навіть удень — вони нагадували вогняні пунктири, що пронизували гаряче повітря. Залунали крики поранених і задоволений регіт есесівця.

З блока вибіг заспаний Вацек і з ним кілька холуїв. Вацек презирливо глянув на поранених, що відповзали од смуги смерті, і сказав: «Наїлися? Так вам, падлюкам, і треба…» Після цього він повернувся до есесівця, скинув мютцен і попросив дозволу забрати трупи, що лежали на смузі смерті. Есесівець великодушно дозволив. Убитих і поранених брали за ноги й тягли в туалетну. А ми ще нижче похнюпили голови. Мабуть, цієї миті не в одну душу заповзав відчай.

Зненацька сталося чудо, якого ніхто не сподівався. Воно примусило нас забути про всі жахи Освенціму, про голод і страждання, примусило кожного згадати, що він людина.

Було за полудень. Сонце пекло немилосердно. На гарячому піску перед блоком лежали купи напівмертвих, очманілих від голоду і спеки в'язнів. І раптом із цієї купи напівмертвяків, за кілька кроків од мене підвівся юнак і заспівав сильним, сказати б, якимсь срібним тенором. Це було так несподівано, що більшість із нас не повірила в чудо. Але чудо було. Спокійний і впевнений голос, сповнений чару поезії, виводив таку близьку і рідну кожному російському серцю пісню:

Вижу чудное приволье, Вижу нивы и поля — Это русское раздолье, Это Родина моя…

Слова пісні, її розлога мелодія озивалися в наших душах глибоким хвилюванням. Затамувавши подих, в'язні, наче зачакловані, слухали пісню, а вона лилася з уст статурного чорнявого юнака привільно й легко. По щоках багатьох котилися сльози. На обличчях застигли горе і радість, печаль і щастя водночас. А чарівник ятрив душі, краяв серця:

Вижу горы и долины, Вижу реки и моря — Это русские картины, Это Родина моя…

Здавалося, юнак і його пісня зненацька прийшли сюди із забутого мирного життя, з неозорих просторів рідної землі, прийшли, щоб нагадвти: і ви люди! Чого ж опустили руки? Чого у відчаї похнюпили голови?

Обличчя юнака випромінювало таку чарівну посмішку, на яку не можна було дивитися, не усміхнувшись і собі. Видно, у пісню він вкладав усю свою душу, безмежну, ніжну любов до Батьківщини. І від того був щасливий.

Слышу пенье жаворонка, Слышу трели соловья — Это русская сторонка, Это Родина моя…

Ми переживали хвилини, які може дати людині тільки справжнє; мистецтво. Пісня викликала в серцях в'язнів і нездоланну любов до рідної землі, і водночас невимовну тугу за нею. Це був воістину світлий промінь у нашому чорному житті за колючим дротом.

У скорім часі слава про незвичайного співака прогримить на весь Освенцімський табір і сам він стане живою легендою, його пісні почують десятки тисяч Освенцімських в'язнів — росіяни, українці, білоруси, грузини, казахи, вірмени, поляки, чехи, німці. А мені судилося пройти з ним пліч-о-пліч Освенцімське пекло, Маутхаузен, Лінц-ІІІ і дожити до перемоги…

Буває ж таке, що природа раптом розщедриться і дасть одній людині гарну вроду, чарівний голос, добре серце, незвичайну мужність і гострий, допитливий розум. Усе це було