Читати книгу - "Слово після страти"

в юнака, який співав пісню. Закінчивши співати, він винувато усміхнувся до заплаканих, змучених людей, які вражено дивилися на нього.

Біля мене лежав дуже виснажений, хворий старик. Він уже пряв на тонку. Та ба, знайшов у собі сили, неборака, звестися на лікті, а потім і сісти.

— Боже, яка душа в цього хлопця! — сказав вій тремтячим голосом. — Яка красива душа! Спасибі тобі, синку, тепер уже й помирати можна.

— А ви не вмирайте, дідусю, — м'яким оксамитним голосом озвався юнак. — Я ще заспіваю.

І завів пісню, яку я любив найбільше в світі, пісню, яка допомагала мені верстати нелегку дорогу мого життя за останні півтора року. Це була «Орлятко», пісня мого покоління, гімн комсомольців тридцятих років. Мої однолітки, дівчата й хлопці, були до безтями закохані в цю пісню і в усьому старалися бути схожими на героїчне Орлятко, мріяли про подвиги в його ім'я. Я слухав цю неповторну пісню, а в грудях щось тенькало й топилося, до горла підкочувався гарячий клубок. Ні до того, ні потім мені не доводилося бачити, щоб пісня отаке робила з людьми. Випростувалися зігнуті спини, розправлялися похилі плечі, очі світилися животворним вогнем, суворішали худі, зчорнілі обличчя. Здавалося, кинь у цю мить бойовий клич, і всі ці люди в єдиному пориві ринуть на вишки, на колючий дріт, під кулеметний вогонь і зметуть усе на своєму шляху. Дві тисячі сердець билися як одне серце, дві тисячі душ жили одними почуттями, з напруженою увагою прислухаючись до кожного слова пісні. Перед чарівником широко відкривалися душі, відкривалися серця. А він дарував нам світ казки.

Пригадую, до війни, майже щодня слухаючи по радіо свої улюблені пісні, якось не брав їх так близько до серця, більше сприймав мелодію і не вдумувався у слова. Зовсім по-іншому сприймалися ці пісні тут. Вони входили в нас як частка Батьківщини, частка рідної землі. Вони краяли серця, бентежили душі, кликали і надихали. Через те слова «Орлятка» довели мене до сліз.

Орлёнок, орлёнок, мой верный товарищ, Ты видишь, что я уцелел. Лети на станицу, родимой расскажешь, Как сына вели на расстрел…

А чи дізнається колись моя мати, проста сільська вчителька, про те, як розстрілювали її сина, як калічили, знущалися? Невже мені судилося залишитися в списках тих, що «пропали безвісти»?..

А чародій продовжував співати, його пісня підіймала людей, оберігала їх від моральної загибелі, яка була рівнозначна фізичній смерті. Вона лунала як гімн мужності і відданості Батьківщині. Від неї віяло волею, молодецьким завзяттям, подвигом. У цю мить усе довкола стало якимсь іншим — і цей плац, на якому конали дві тисячі приречених людей, і смуга смерті, і три ряди огорожі з колючого дроту, і труба крематорію, що вивергала жирну пухнасту сажу, яка чорними сніжинками смерті осідала на землю, і сморід горілого людського м'яса. Мабуть, подумав я, усе це і є плата за прозріння, важка плата. Ех, не вміли ми до війни цінувати нашого радянського життя… А ще я подумав, що треба було на своїй землі боротися з фашистом, боротися до загину, а не чекати, поки він зв'яже тобі руки й ноги і вивезе на муки у свої пекельні Освенціми. Мій батько, сільський вчитель, бувало, казав: «Краще в рідній землі костьми лягти, як на чужині слави зажити…» Які це були золоті слова!

Юнак уже закінчував співати «Орлятко», коли хтось із в'язнів вигукнув: «Лягай!» Я спершу не зрозумів, у чому річ, та, перевівши слідом за іншими погляд на вишку, з жахом побачив, що вартовий, який стояв на вишці, цілиться у співака з кулемета. А юнак спокійно дивився на есесівця і співав далі. Тільки лице, в нього стало біле-біле.

Ми всі обімліли, бо хто знав, що в есесівця на думці. Він міг просто пожартувати, а міг дати чергу. Нараз старий, сивий, як лунь, німець-політв'язень проворно встав і заступив собою юнака.

— Пане есесман! — звернувся він до есесівця. — Цей гефтлінг співає з дозволу блокфюрера Ауфмейєра.

Есесівець на мить завагався, а потім одвів цівку кулемета вбік і сказав:

— Гут, хай співає!

Німець повернувся на своє місце, супроводжуваний вдячними, захопленими поглядами двох тисяч в'язнів.

Співак перевів погляд на свого рятівника і звернувся до нього по-німецьки:

— Спасибі, друже, за мужній вчинок! Скажіть, яку німецьку пісню ви хотіли б послухати?

Зворушений такою увагою, німець назвав старовинну народну пісню про мальовничу Люнеборзьку долину. Виявляється, юнак знав цю пісню і заспівав її з якимось особливим почуттям, як би вкладаючи в неї всю свою душу. Німець розчулено слухав, а з його очей котилися сльози.

Після цього юнак проспівав українську пісню «Чорнії брови, карії очі…», потім білоруську, польську, чеську і під кінець французьку, чим остаточно полонив різноязике зборище невільників. Росіяни, українці, поляки, чехи, німці-антифашисти навперебій сердечно дякували йому за пісні.

Ось до співака почав пробиратися якийсь в'язень. Придивившись, я впізнав у ньому полтавця, котрий дав мені шматочок хліба в перший день роботи в штрафній команді.

— Спасибі, друже, за пісні, за те, що ти подарував нам неповторні хвилини людяності, мужності і краси, — сказав він юнакові, а далі обняв його і розцілував.

Хлопець засоромився, потім озирнувся довкола, очевидно, шукаючи вільного місця, щоб сісти відпочити. Зрозумівши, чого він хоче, в'язні потіснилися, і юнак сів поруч зі мною.

Біля нього сів і чоловік із суворим, наче із каменю витесаним обличчям. Вони розбалакалися. Говорив полтавець, а юнак неуважно слухав його і чомусь