Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

фабрика витратила на сировину, на зарплату робітникам, на машини, ви теж украли!.. Ех, ви, економіст!.. «Нікому в кишеню не заліз!» Всім залізли!

— Знаєте що, — раптом сказав Штром, розуміючи, що його карта бита і міліція має серйозні докази злочинів. — Ви на мого голову відразу стільки звалили, що мені замакітрилося. Дайте спокійно обміркувати все…

— Гаразд, — погодився Юрій. — Але подумайте й над тим, щоб більше не марнувати часу, не блукати манівцями. Приготуйтесь прямо й чесно відповідати на всі запитання.

— Я обіцяю вам, — урочисто почав Штром.

— Згадайте, скільки і кому давали хабарів, — перебив його лейтенант. — Скільки виготовлялося на фабриці «лівої» продукції, як і через кого її збували… — Юрій передихнув. — Скільки платили Бублейникову за крадений поролон… Його свідчення в мене теж є…

У Штрома перехопило подих. Він так і закляк, розкривши рота й вилупивши на оперативника очі. Про кого завгодно був готовий почути, але про Бублейникова, якого, крім нього, ніхто навіть із їхньої компанії не знав?!

— І згадайте, де ваші цінності… Награбоване треба повернути.

— Але ж нічого не знайшли! — жалісно скрикнув Штром.

— Якщо самі повернете, Марку Аврелійовичу, це полегшить ваше становище. Скористайтеся такою можливістю, поки не пізно…

— Я бідний, як церковна миша!..

Юрій тільки знизав плечима, зрозумівши, що постачальник до останньої можливості чіплятиметься за награбоване.

Коли злочинця вивели, Гармаш якийсь час сидів сам у кімнаті, підперши голову руками. Перші розмови з хитрющими вовками, які протиставили йому свій досвід, уміння викручуватися, намагання будь-що заплутати справу, уникнути відповідальності й зберегти не знайдені міліцією цінності, втомили його. А попереду — тривала дуель нервів, розуму, волі…

Задзеленчав дзвоник, Юрій підняв трубку.

— З Бородкіним уже розмовляли? — спитав підполковник.

— Ще ні.

— Хто зараз у вас?

— Нікого. Щойно відправив Штрома.

— Ну і як?

— «Бідний, як церковна миша».

Почув, як Вовченко засміявся.

— З ним доведеться поморочитися, — поскаржився Юрій.

— Що ж, така наша робота… Погосов зараз розмовляє з Божком, а ви займіться Бородкіним. Це, мабуть, найскладніший… Я теж підійду.

Бородкін досить бадьорою ходою зайшов до кімнати. Сів на стілець і, провівши поглядом конвоїра, який вийшов у коридор, зухвало сказав:

— Насамперед мені треба подзвонити.

Юрій, здивований таким тоном, мовчки дивився на Бородкіна.

— Інакше я нічого не говоритиму і ви будете мати серйозні неприємності.

— Ваших родичів ми самі повідомимо.

— Я вимагаю, щоб мене зв'язали з польським Генеральним консульством.

Лейтенант витріщив на комірника очі.

— Так, так. Моя дружина — польська громадянка, живе у Варшаві й викликала мене до себе. Гляньте у мій паспорт. Там ясно написано: одружений з Вандою Бжезовською. За існуючою між СРСР і ПНР угодою мене ніхто не має права тут затримувати… Отже, дайте мені змогу зв'язатися з консульством, інакше я зараз же напишу скаргу до обох урядів!

Юрій не знав, що й казати. Він чекав сьогодні чого завгодно, але така заява!..

У цей час до кімнати зайшов Вовченко і сів збоку, за стіл капітана Погосова.

— Буде міжнародний конфлікт, — загрозливо попередив Бородкін. — У мене ви нічого не знайшли. Я бідний, як церковна миша… Ви мені жодних претензій не можете пред'явити…

В цю мить Юрій, хоч як йому було не до жартів, мало не посміхнувся, згадавши, що так само характеризував свою бідність і Штром. На язику вертілося запитання: «А як же десять тисяч, що ви їх обіцяли мені?» Але він стримався і сказав:

— Ніяких претензій ми вам поки що не пред'являли! Ось поговоримо — зміните свою думку.

— Ніякої розмови, поки не поставлю до відома консульство.

— Це ультиматум, Бородкін? — примружився Вовченко. — Чи треба вам нагадувати, де ви і чому тут опинилися?

— З ким маю честь розмовляти?

— Підполковник Вовченко, — сказав Юрій.

— А-а-а, — протягнув Бородкін. — Дуже радий. Чув, чув… Прошу зв'язати мене з польським консульством. У мене в виклик від районної Ради народової, датований тринадцятим лютим, який дійсний протягом року. Крім того, є офіційна згода Генерального консульства на в'їзд і постійне проживання у Польщі… Ви не маєте права затримувати іноземця. Документи ці я зберігаю не вдома, але зможу пред'явити. Крім того, в консульстві є копії.

Вовченко не зводив з Бородкіна допитливого погляду. Якби то злочинець здогадувався, що його карта давно бита, невно, так не гороїжився б!

А втім, у вицвілих очах злочинця Вовченко все одно впіймав глибоко прихований страх. Можливо, Бородкін з розпачу вдався до відчайдушного блефу.

— Нi в яке консульство ми вам, звичайно, дзвонити не дозволимо, громадянине Бородкін, — неквапно відповів Вовченко. — Це ви й самі розумієте. Поки що ніхто не позбавляв вас радянського підданства і не надавав іншого. І за ваші дії тут, на нашій землі, відповідатимете… Проте розкажіть докладніше, як ваша дружина опинилась у Варшаві.

— Це — друга дружина. Перша — Марія Панасівна — царство їй небесне — десять років як померла… Рік тому я одружився з Вандою. Під час війни, тікаючи від німців, батьки загубили її під Львовом. Тепер вона знайшла їх і виїхала до Варшави. Я поки що залишився — справи, робота… Якось важко в мої роки підніматися з насидженого місця… Але цими днями мав виїжджати.

— А тут ми… — іронічно посміхнувся Вовченко. — Скажіть, Бородкін, коли ви розписалися з Вандою?

— Гляньте в паспорт, у листопаді минулого року…

— Так. Десятого… А виїхала вона?

— А виїхала двадцять п'ятого листопада… Того я й не міг відразу поїхати, бо виклик був тільки на неї. Переоформляти — діло клопітне, а вона дуже скучила за батьками…

— Так, так, — кивав головою Вовчеико і раптом додав: — Ну, а тепер ближче до діла.

Юрій узяв з сейфа