Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

папку з документами, в якій були і наряди, знайдені у домашньому тайнику.

— Поясніть, що це за наряди, чому вони у вас?

Бородкін подумав і рішуче сказав:

— Знаєте що, громадянине начальник, не з того кінця починаєте. Я людина маленька — нещасний комірник. Ви щось підозрюєте по фабриці «Оріон», де я працюю, то займайтеся не мною. Від мене багато не візьмете. На складі ажур, ну там, може, виявиться нестача кількох беретів чи спідничок або зайві, це — дрібниця… Кримінальної справи з цього не зліпиш.

Бородкін говорив щиро. І Вовченко, і Юрій це відчули. Міг так говорити, бо встиг уже відправити зі складу машиною Божка майже всю крадену продукцію.

— А ким же займатися? — спитав підполковник.

— Це вже ваше діло. Я за вас думати не буду. А на складі у мене, повторюю, порядок. Зробите інвентаризацію — самі переконаєтесь.

Вовченко кивнув:

— Склади опечатані. Сьогодні й почнемо. У вашій присутності, як матеріально відповідальної особи.

— А зараз усе ж таки поясніть, що це за наряди! — нагадав Юрій.

Бородкін зміряв поглядом молодого працівника й втомлено повернувся до підполковника.

— Знаєте, як мені тяжко! З дня на день збирався виїхати, і на тобі!.. Тепер закрутиться карусель: слідство, процес… Мене, звичайно, випустять, але тим часом мине строк виклику… Ванда молода, гарна, майже рік без мене… А жінка завжди жінка… Вона дорожча мені за всі скарби на світі.

— Ви свою Ванду у такій таємниці тримали, що навіть компаньйони ваші не здогадувалися, — посміхнувся Вовченко. — Боялися, щоб не відбили?..

— Я хочу ділової розмови, громадянине підполковник, а не жартів, — з виразом рішучості на своєму вузькому зморшкуватому обличчі заявив Бородкін. — Я знаю: у вас такий порядок, якщо ви щось пообіцяєте, то виконаєте. Це справа честі мундира.

— Просто дотримуємося слова, як чесні люди, — зауважив підполковник.

— То давайте по-діловому. А всілякі папірці, — він зневажливо кивнув на наряди, що лежали на столі, — можете на цвяшок начепити… Почнемо з того, що гроші в мене є, — Бородкін видушив з себе ці слова. — Є гроші, — повторив він. — Я вже пропонував дещицю вашому помічникові. За розмову по телефону. Хотів подзвонити в консульство… Але він, — Бородкін сумно хитнув головою, — не повірив мені… Якщо відпустите на всі чотири сторони, я негайно виїду до дружини, а гроші залишаю тут. Якщо ж будете затримувати, помру, а тайник не відкрию, і все погниє… Шкода ж… — додав він ослаблим голосом. — Великі гроші, сорок п'ять тисяч, все, що маю, все, що… добув за ціле життя ціною страху, злигоднів, мук!.. Забирайте! — Бородкін мало не скрикнув. — Все віддам! Нічого не шкода. Відпустіть тільки!.. Будуйте собі стадіони, клуби, радійте, користуйтесь!.. — Він замовк і жалібно закінчив: — От що робить любов!.. Помру я без Ванди… Заради неї злиднем поїду.

Вовченко і Юрій мовчали.

— Значить, так, я вам віддаю гроші, розповідаю все, що знаю про інших, ким ви цікавитесь, а ви припиняєте на мене справу… По-діловому домовляємось. Я вам повірю на слово.

Підполковник замислився, немов зважуючи те, що сказав Бородкін.

— Якщо ви добровільно віддасте державі все, підкреслюю, повністю все, що награбували, поклопочемося, щоб на це зважили.

— Дай мені гроші, а я тобі — нічого, — посміхнувся комірник.

— Тут не базар, — тихо зауважив Вовченко. — Якщо ви чесно в усьому признаєтесь, це буде сприйнято всіма як усвідомлення провини, прагнення її спокутувати…

— Ну що ж, будь що буде, — зітхнув Бородкін. — Звіряюсь на вас… Їдемо, покажу.

— Далеко?

— Машиною доберемося…

Коли Бородкіна повели назад у камеру, підполковник довгенько сидів мовчки, розглядаючи свої пальці.

Короткий зимовий день закінчувався, і за потемнілим вікном уже впала глуха ніч.

Юрій втомлено складав папери.

— І тут хотів обдурити, — промовив Вовченко так, що лейтенант зрозумів, про кого йдеться. — Але знову пошився у дурні… Якби він знав, як повернулися справи в Польщі, нізащо не відкрив би тайника…

Гармаш зацікавлено плянув на підполковника.

— Ванда знайшла своїх батьків, а Бородкін знайшов її. Допомагав певний час матеріально й умовив одружитися перед виїздом. Протягом року Бородкін переправляв у Варшаву через контрабандиста-провідника міжнародного експреса валюту й золото, награбоване ще під час окупації і пізніше в торгівлі та промкооперації. Він, цей непомітний комірник, разом із Штромом і був, очевидно, організатором зграї на фабриці «Оріон», таємною пружиною, яка штовхала всю справу.

Згодом попросив Ванду викликати його до Польщі як свого чоловіка й заручився згодою консульства, яке не мало причин відмовити. Якби там здогадувалися, що це за добро Бородкін!.. Любов! — Вовченко задумливо похитав головою. — Йому п'ятдесять шість, їй — двадцять сім. У нього любов тільки до грошей, до багатства, любов несамовита, жорстока, смертельна!

Але ми сплутали його карти. Замість купе міжнародного експреса — камера попереднього ув'язнення. І намірився він піти, як кажуть картярі, ва-банк. Розкриває нам тайник із залишками своїх цінностей. Сподівається — повіримо, що це вся його маєтність. Бо й справді, сума величезна — сорок п'ять тисяч! Поклопочемось, щоб за таку щирість і повне визнання провини прокуратура припинила його справу. Він тоді їде до дружини і звідти, фігурально висловлюючись, показує нам язика. Адже йому вдалося обдурити нас, і основні цінності його вже у Варшаві, за кордоном… От як він планує…

Втому з Юрія мов рукою зняло, він широко відкритими очима дивився на Вовченка. Підполковник усміхнувся.

— Але й тут життя поглузувало із старого хижака. Світ міняється, Юрію Сергійовичу, і люди змінюються, а Бородкін цього не може осягнути. У Варшаві дружина комірника познайомилася з хорошим чоловіком. Вони полюбили одне одного, і Ванда призналася про таємні передачі з Києва. Молоді люди нещодавно віднесли все золото й валюту до органів безпеки. Польські товариші зв'язалися з нашими працівниками і передали цінності, награбовані Бородкіним. Залишився тільки тайник, який він сьогодні сам і розкриє… — Підполковник зняв трубку телефону: — Іване Дмитровичу? Говорить Вовченко. Оперативну машину