Читати книгу - "Капітан Зірвиголова"

свистом різака впало на голову діда і розкроїло її аж до рота.

— Хай йому чорт! Ну й ручища у вас, майоре! — захоплено вигукнув старший лейтенант, ідучи поряд з Колвіллом.

— Та й лезо не з поганих, любий, — відповів майор, явно задоволений похвалою.

Кавалеристи люто переслідували поколотих піками жінок. Сп'яніння кров'ю, від якого хміліють сильніше, ніж од вина, туманило їм розум і штовхало на обурливі своєю озвірілістю вчинки.

Одною з перших впала прародителька. Її груди розкроїв цілий жмут пік, які влучили одночасно і збили її з ніг. Маленьку біляву дівчинку, що була поводирем у старого, буквально підняв на піку сержант.

Різким ривком піки назад убивця скинув дівчинку на землю, де вона билася в передсмертних муках.

А жінки все падали й падали, знівечені умілими руками досвідчених катів. Вони добре знали, як завдавати ударів, від яких неминуче гинуть, але не одразу, а тільки після страшних мук.

Та ось із жінками покінчено. Хто вже мертвий, хто вмирає. Коні весь час спотикаються об їх тіла, розкидані червоними плямами по всьому подвір'ї.

Лишилося знищити кількох збожеволілих від страху дітей.

— Урра!.. Підколімо свиню!

Новий кидок бандитів. Останній. Дітей убито. Винищення завершено.

Та невже страхітливий злочин так і залишиться без помсти? Невже не з'являться месники?

Вклавши в піхви шаблю, Колвілл наказав сурмити збір.

Улани швидко вишикувалися по взводах і завмерли, чекаючи наказу, зміст якого вони передбачали.

— А тепер, хлопці, — звернувся до них майор, — розважтеся ілюмінацією. Підпаліть-но усі ці халупи. Виконуйте!

Убивства, а потім підпал. В очах збіговиська озвірілих бандитів це цілком природний хід подій. До того ж англійці почували себе в такій безпеці, що не виставили навіть дозорних. Весь ескадрон зібрався на подвір'ї, бажаючи взяти участь у святі.

— Ура! Хай живе майор! — загорлав сержант.

— Дійте, хлопці, дійте!

Дружний залп перервав його мову. Колвілл підстрибнув у сідлі, захитався і важко впав з коня, вдарившись головою об землю.

Месники?.. Так, то були месники і захисники, але, на жаль, вони прийшли надто пізно.

За першим залпом пролунав другий, довгий, уривчастий, а слідом за ним — третій.

Досвідчене вухо солдатів зараз же впізнало у цьому вбивчому вогні майстерність добірних стрільців. Улани похололи від жаху.

Їх лави, поріділі від граду куль, миттю поламались. Оскаженілі коні перекидали вершників. Охоплені жахом, улани спробували повернути навтіки, та було пізно: над муром ферми показався довгий ряд маузерів. І молодий обурений палкий голос вигукнув:

— Жоден із цих бандитів не вийде звідси. Вогонь!..

Знову розляглася часта, нещадна стрілянина.

Стріляло понад сотню бурів, чудових стрільців, про яких можна сміливо сказати, що ні одна куля в них не пропадала марно, кожна несла смерть ворогові. Кілька чудом уцілілих уланів безладно помчали до воріт і наразилися там на потрійний ряд маузерів.

— Вогонь! — прозвучав той же дзвінкий від обурення голос.

Знову загриміли маузери, і останні улани англійського ескадрону впали, вбиті на місці.

Розбійників Колвілла було знищено.

На подвір'я увірвалося десятків зо два молодих людей, вірніше — підлітків, авангард загону. Інші бури, що становили ядро маленького війська, з обережності залишилися в полі.

Вбігши на подвір'я, бійці пішли до того місця, де уланський ескадрон було почастовано вогнем першого залпу. Біля мертвих тіл сержанта і двох сурмачів ще бився в агонії майор. Поранений в груди, він задихався, харкав кров'ю і, звичайно, нещадно лаявся.

Впізнавши командира бурського авангарду, Колвілл прохрипів голосом, що переривався передсмертною ікавкою:

— Зірвиголова… Будь ти проклятий, шахраю!

— Так, майоре Колвілл, це я! І, як бачите, я додержав слова і примусив вас сплатити своєю кров'ю за смерть Давіда Поттера…

— … мого батька, якого ти вбив, підлий собако! — не своїм голосом перервав командира блідий від гніву Поль, підійшовши до Колвілла, який відповів йому визивним поглядом.

— Всі інші неправедні судді, які засудили на смерть Давіда Поттера, — продовжував Зірвиголова, — вже загинули від нашої руки: полковник, герцог Річмондський, капітани Руссел, Харден і Адамс — усі вони давно вмерли. Та й вам залишилося жити всього кілька хвилин.

— Як знати — іноді повертаються… дуже здалека, — пробурмотів Колвілл, бравіруючи навіть перед смертю.

Лиходій, мабуть, розраховував на великодушність свого благородного і завжди жалісливого до поранених супротивника.

— Побачимо! — глухо відповів Поль. І спокійно, зовсім не вагаючись, хлопець приставив дуло рушниці до виска майора і спустив курок.

«Є мерці, яких треба вбивати!» продекламував на закінчення Фанфан, дуже доречно згадавши цей трагічний рядок.

Але тут зачулися вигуки:

— Тривога! Тривога! Англійці!..

Молокососи мусили швидко покинути ферму, не маючи ніякої змоги поховати тіла невинних жертв.

Вони приєдналися до загону, скочили на коней і відступили перед величезною масою ворожих військ, що темними смугами застилали обрій.

РОЗДІЛ IX

Передчуття. — Перехід через Вааль. — Відступ. — В ім'я порятунку армії генерала Бота. — Фермопіли. — Поль і Патрік. — Стояти на смерть! — Загибель Молокососів. — Останні кулі і останні Молокососи. — Капітан Жюно. — Чи виживуть вони?

Нема чого приписувати чуду несподівану, хоч і запізнілу появу Молокососів на фермі Блезбукфонтейн.

Відважні юнаки робили в цих місцях таку саму розвідку для невеличкої армії генерала Бота, яку робили улани на