Читати книгу - "Капітан Зірвиголова"

Зустріч обох загонів була цілком закономірною.

З воєнного погляду, розвідка бурам вдалася на славу: вони знищили ескадрон уланів і виявили наближення англійської армії.

Тепер, вчасно попереджений про небезпеку, генерал Бота зуміє знайти вихід із становища і вжити потрібних і термінових заходів.

Вдалася розвідка і з особистої точки зору її учасників. Майора Колвілла, ненависного командира уланів, вбито, за Давіда Поттера помстилися. Здавалося б, син страченого бура повинен відчувати шалену радість від усвідомлення задоволеної, нарешті, помсти. А тимчасом його терзала якась нез'ясовна журба.

Молокососи мчали кар'єром до Ваалю.

Поль, понуривши голову, мовчки скакав між Фанфаном і Зірвиголовою.

Фанфан, вважаючи, що все йде чудово, з безтурботністю парижанина насвистував марш Молокососів.

Зірвиголова, часто озираючись, оглядав весь горизонт. На його очах загони англійської армії дедалі ширше розтікалися по степу.

— Слово честі! Здається, діло буде гаряче, — пробурмотів він.

Поль, як і раніше, заглиблений у свої думки, здавався до всього байдужим.

— Що з тобою, Поль? — звернувся до юного бура Жан, здивований його етапом. — Прокинься, старий! Скоро бій.

Хлопець здригнувся і кинув на друга незвичайний для нього погляд, сповнений суму і ніжності.

— Так, скоро бій, — відповів він. — Останній бій.

— Та ти що, з глузду з'їхав? — обурився Зірвиголова.

— Так, останній, — похмуро повторив Поль. — Принаймні для мене.

— Це що за маячення?! — вигукнув Зірвиголова.

— Скажи краще — передчуття, — заперечив Поль. — Десь глибоко-глибоко в душі я відчуваю: мій кінець близько. Не дихати мені більше повітрям вельдту любої моєї батьківщини, кожну п'ядь якої ми захищаємо, не скакати на коні поруч з тобою, мій дорогий французе, любий мій побратиме… Ніколи не побачу я більше і рідних, і не доведеться мені радіти перемозі нашого народу…

— Годі, Поль, любий, дорогий мій хлопчику! Не говори так, прошу тебе, ти краєш мені серце! — перервав його Зірвиголова. — Зрештою, все це дурниці. Хіба можна вірити в передчуття!

— І все-таки я знаю: мене вб'ють, — понуро відповів хлопець. — Поки був живий хоч один з убивць мого батька, я ніколи й не думав про це. А тепер усе скінчене, кажу тобі.

— Ні, ні і ні! Запевняю тебе — ні! — вигукнув Зірвиголова.

— Та я й не боюся смерті, я вже давно звик дивитися їй у вічі. І життя мені шкода тільки тому, що після моєї смерті священна справа незалежності втратить одну рушницю, — сказав Поль і з наївною гордістю додав: — І непогану рушницю…

— … яка до того ж розтрощить ще не один англійський череп, — спробував Фанфан ввести веселу нотку у цю розмову, що набрала такого похмурого напряму. — І потім, далебі, не така вже ти, брат, руїна, щоб помишляти про вічний спочинок.

Але жарт парижанина не мав ніякого успіху і прозвучав вхолосту, немов підмочена петарда.

Нічого не відповівши, Поль глянув на нього з таким сумним і м'яким виразом своїх великих, красивих очей, що у Фанфана защеміло серце.

А ескадрон тим часом усе скакав на північ. Молокососи поспішали попередити генерала. Вдалині то тут, то там видно було поодиноких вершників. Це були кінні патрулі генерала Бота.

Помітивши ескадрон Молокососів, вони зімкнулися і помчали сповістити генерала, який згоряв від нетерпіння, про повернення розвідників.

Становище бурів ставало день у день серйознішим. Вони ще не були переможені у буквальному розумінні цього слова — бурська зброя ще не знала поразки у відкритому бою, але сміливі захисники незалежності змушені були весь час відступати під натиском переважаючих сил противника. А результат виходив такий самий, як і від поразки в бою: бури втрачали свою територію.

Жорстокий сум краяв серце генералові від однієї лише думки, що він змушений буде покинути ворогові Оранжову республіку і дозволити англійцям вдертися в братню республіку Трансвааль. Як він хотів уникнути відступу, якого вимагали від нього обставини!

Він розумів, що цей відступ сприйматиметься в усьому світі як блискуча перемога англійської зброї. Він передбачав, яке тяжке враження справить на бурських патріотів відхід його армії з Оранжової республіки і як він підбадьорить війська королеви.

І Бота все ще сподівався, що йому пощастить уникнути цього фатального кінця. Проте принесені командиром Молокососів відомості зруйнували останні його ілюзії.

Англійська армія насувалася нестримно, як морський приплив. Треба було відходити за річку, відступати в Трансвааль. І негайно!

— Відступати! — похмуро скомандував бурський генерал.

З болем у серці він послав свій обоз до броду.

На їхнє нещастя, саме в цю пору Вааль вийшов з берегів. За якихось кілька годин рівень води в ньому піднявся настільки, що брід став майже непрохідним. Чи не занадто зволікали з рішенням?

Повільно рушили перші валки возів. Величезні бики глибше й глибше заходили в воду — спочатку до черева, потім до боків і, нарешті, занурилися аж по шию. Їхні ніздрі роздувалися від напруги, а з пінявих хвиль кольору охри видно було тільки їх могутні роги та лискучі морди.

Посередині річки тварини потрапили у вир і втратили грунт під ногами. Сталося замішання. Пряма валка возів перекосилася. Ще мить — і вона розпадеться.

У остовпілих від жаху бурів вирвався крик відчаю. Бота вважав свій обоз уже загиблим.

Та ні, тривога була марною. Головні бики скоро знову знайшли тверду опору. Вони вирівняли крок, налягли і з ще більшою силою і старанністю, ніж досі, потягли вози.

Цього разу уникли катастрофи, що загрожувала справі незалежності. Переправа через Вааль виявилась можливою. Але ця операція, досить важка навіть у звичайних умовах, тепер через оцю кляту повідь загрожувала відібрати багато часу.