Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

Дорохов підійшов до берега, на якому чорніло кілька хат, що витягайся на одній лінії. Всіма вікнами вони дивилися на річку, наче хотіли краще роздивитися розгублене обличчя начальника відділення обласного карного розшуку по боротьбі з особливо небезпечними злочинами. Та тільки ступивши на берег, Олександр заспокоївся і впевнено попрямував до другої з краю рубленої п'ятистінки. Упритул до хати примикав критий наглухо двір, і в Олександра промайнула думка про те, що бандити запросто могли влаштуватися на зиму прямо тут, біля хати. Дорохов рішуче піднявся на гайок. Стертим віником акуратно змів сніг з валянків і потяг на себе двері. У великій і просторій кухні біля печі метушилася жінка років п'ятдесяти. Вона приткнула в куток рогач і втупилася в гостя. — Здорова була, маманю! Пусти погрітися!

— Заходь, чоловіче добрий. Звідкіль ідеш — знизу чи зверху?

— Зверху. З Жовтневих. Виходжу на залізницю. А до тебе заглянув привіт Миколі передати від його дружків-товаришів.

— Якому це Миколі?

— Ти Агєєва будеш?

— Ну!

— Значить, синкові твоєму.

— А від кого привіт?

— Ну, мати! Ти як прокурор. Краще б чарку налила, куснути чогось дала, а тоді й за допит узялася. — Сашко зухвало підійшов до столу, скинув з плеча мішок, зняв шапку й сів на лаву.

— Нема в мене чарки, — нахмурилася господиня, — а щів насиплю.

Сашко демонстративно втягнув у себе запах і, входячи в роль, мрійно вів далі:

— Щів гаряченьких, та ще з свининкою, посьорбати непогано, але без чарки яка їда перед далекою дорогою! Золотоскупка працює?

— А чого їй закриватися?

— Тоді, може, сходиш, мати, до крамниці? — Дорохов розв'язав полотняний мішок, дістав заяложену ганчірку, розгорнув.

Поки він вовтузився, жінка підійшла до столу й побачила в ганчір'ї купу однакових пакетиків. Дорохов узяв верхній, простягнув їй.

— Сходи, мати. Візьми літру спирту, кілька пачок махри, хлібця і, коли є, сала. Чи там ще чого. — Зав'язав знову ганчірку, підкинув згорток на руці й засунув у кишеню ватяних штанів.

Господиня накинула на плечі кацавейку з овечої шкури, запнула хустку, взяла кошик і повторила своє запитання:

— А від кого привіт?

— Від Севастяна Пєскова.

— Це ти сам будеш Севастян?

— Знову допит? Жерти хочу, аж вилиці зводить, а ти все за своє. Я Сашко, розумієш? Товаришок Севастянів. Він просив кланятися твоєму синкові, якщо мимо йтиму. Та ти швидше. Мені ще знаєш скільки тюпати сьогодні?

— Що ж, ти у нас і не погостюєш?

— Далі піду. Мені б до лютих холодів на залізницю вискочити.

Жінка хотіла щось сказати, та, видно, передумала. Заглянувши в другу половину хати, поманила когось, і до неї вийшли двоє хлопчаків, здається, брати. Один у кухні заліз на піч і влігся з явним наміром стерегти гостя, другий, трохи старший, років дванадцяти, натяг триух, кожушок і вийшов разом з господинею.

— Як живеш? — вирішив зламати напружену тишу Олександр.

— Нічого…

— А звати як?

— Вітьок.

— А по батькові?

— Миколайович, — усміхнувся хлопчина.

— Чого ж ти, Вікторе Миколайовичу, не в школі?

— Учителька занедужала.

— А той? — Олександр кивнув головою на двері.

— Коська? Сьогодні не пішов.

— Школа тут?

— Ні. Внизу. Вісім кілометрів.

— Отак щодня й ходите? — щиро здивувався Дорохов.

— А чого? Ми на лижах. А коли хуртовина, у тітки ночуємо.

Віктор Миколайович виявився людиною небалакучою, і чіплятися з розпитуваннями Олександр не став. Швидко повернулася господиня, підозріливо глянула на гостя, потім на онука. Поставила на стіл літр спирту, витягла з кошика шматок замороженого сала, дві банки консервів, велику круглу хлібину та дві пачки махорки. Дістала з-за пазухи пакетик, що одержала від Дорохова, і простягла йому.

— Сім грамів узяли. Тут ще три лишилося. Олександр широким, недбалим жестом відвів жінчину руку.

— Залиш собі, мати. За постій.

— Переночуєш? — щиро зраділа господиня.

— Ні. Надумав ночувати в селі, де його школа. — Олександр кивнув на хлопчину. — Там одній солдатці треба поклін передати.

— Це якій же?

— Ну, мати! І все тобі треба випитати. Лагодь обідати. Хильнемо по чарчині, та буду збиратися.

Він помітив, як жінка подала знак хлопчакові вийти з кухні й пішла слідом за ним. Не чув Олександр, що вона питала в онука, але, видно, Вікторові Миколайовичу набридли її запитання, і він огризнувся:

— Чого причепилася? Ні про що не говорили. Тільки й питав, чого до школи не пішов.

Господиня повернулася й метушливо почала накривати на стіл.

«Де ж Коська? — розмірковував Дорохов. — Бігає у своїх хлопчачих справах? Але ж покликала його з собою бабуся. Невже послала до бандитів, і ті ось так, удень, і з'являться сюди? Не може бути. Зустрінуть на дорозі? Можливо. Чоловік якийсь непевний, та ще з золотом. Є сенс перехопити. Я, звичайно, поганий горбач, можна сказати, і зосталось у мене всього десять грамів цього нікчемного металу. Але ж їм це невідомо. А може, я все вигадав? Сидить Коська у дружка, а я тут голову собі морочу.

За стіл сіли вдвох. Господиня поставила перед гостем миску наваристих щів, склянку, тарілку солоної левурди, гострий часниковий запах якої одразу заповнив усю кухню, за наполяганням гостя дістала собі лафітник зеленого скла. Сашко наповнив його по самі вінця спиртом. Налив і собі третину склянки.

— Чого мало? Тобі води подати чи так будеш? Наші дядьки без води ковтають. Та й я звикла.

Господиня випила спирт, навіть не скривившись, підчепила на виделку пучок темно-зеленого листя і повагом, не кваплячись, закусила. Один раз за своє життя пив Олександр нерозведеиий спирт — після того, як пізньої осені, випадково спіткнувшись, скупався в Ангарі. Батько витяг, налив