Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

йому півкухля і примусив випити. Сашкові тоді здалося, що в нього все всередині загорілося, а батько, сміючись, пояснив, що спирт треба пити на видиху. Все це промайнуло, поки рука підняла склянку. Проковтнути спирт вдалося, не принизивши своєї гідності. Сьорбаючи щі, закушуючи левурдою, Олександр відрізав чималий шматок сала. Не вистачило йому ось тут ще й сп'яніти.

Господиня, видно, посміливішавши від першої чарки, сама налила собі й знов півсклянки Дорохову.

«Вилити? Побачить — і одразу всьому кінець. Хто ж тут спирт виливає? Відмовитися? То чого посилав? Пити? Впаду. Що робити?»

— Давай, хазяєчко, за здоров'я!

Агєєва так само спритно, як і першу, проковтнула другу чарку, а Сашко відпив ковток і, розбризкуючи рештки, закашлявся. Жінка схопилася, подала корячок води і сама пояснила:

— Видно, не в те горло пішло. Та ти закушуй. І полеж з дороги, я тобі на лаві постелю. Скинь катанки, вони на припічку висохнуть. Сам ти звідкіля?

—Іркутський.

— А сюди як потрапив?

— Знов за своє. Надто вже ти допитлива баба. Привезли мене сюди, привезли. Під конвоєм. Не захотів далі їхати, тепер сам ось іду. Може, й справді трохи хропонути? А де синок, Микола? Мені б поговорити з ним треба.

— А хто ж його знає? Відпочивай поки що. Проти ночі так і підеш? — Агєєва запитувала і кожну відповідь вислуховувала уважно, наче намагалася розпізнати підступ. І чомусь їй дуже хотілося, щоб гість залишився.

— Проти ночі й піду, — скидаючи валянки, відповів Дорохов.

Коли з-за халяви випала фінка, він її підняв, потримав у руці і, погравшись лезом, поклав у головах, під згорнутий господарський кожух.

— Видно, промітний ти. З пером бродиш.

— Про всякий випадок, мати.

— Де ж це Севастян Пєсков запропастився?

— Підстрелили його. В лікарні лежить. У якій? У кам'яній. — Сашко зареготав. — З гратами… — І простягся на лаві.

Знову почали мучити роздуми. Чому господиня так хоче, щоб він затримався? Де хлопчина? Скільки ж минуло часу? Вийшов він, Сашко, близько восьмої ранку. Ішов щонайменше дві години. Отже, близько десятої він прийшов у цей дім. О десятій або на початку одинадцятої пішов хлопчак. Зараз, мабуть, уже перша година або навіть початок на другу… Що ж йому, залишитися тут чи йти, так нічого й не з'ясувавши? Ситний обід і спирт мимоволі хилили на сон. Дорохов боровся із сном, перекидався з боку на бік, хотів підвестися, вийти надвір, пройтися, але зовсім несподівано захропів, і не навмисне, а найприроднішим чином.

Жінка підійшла до нього, постояла біля лави, вдивляючись у спокійні риси обличчя гостя, нагнулася над самою головою і легенько подула на повіки. Перший сон виявився міцний, повіки гостя навіть не здригнулися.

— Видно, вуркаган запеклий, а спить, мов ангелок, — пробурчала господиня і заходилася прибирати зі столу посуд.

Ледь чутно стукнули сінешні двері, але Олександра наче підштовхнули в бік, і він як ошпарений схопився з лави, засунув руки в кишеню ватяних штанів і вчепився в рукоятку нагана. З другої половини хати відчинилися двері.

— Чого схопився? Внучок мій, Костенька.

Було чути, як у сінцях хтось обмітає валянки, оббиваючи сніг, а потім у кухні з'явився хлопчак. Шапка його була геть запорошена снігом, сам він, розчервонівшись, скинув кожуха, стяг валянки і, нічого не сказавши гостеві, пішов на другу половину.

Олександр тим часом дістав з печі свої висушені валянки, вправно замотав онучі і, не кваплячись, почав узуватися.

З'явилася разом з Костею господиня.

— Куди квапишся? Давай чаювати. Коля тебе побачити хоче. Прийде до струмка, як стемніє.

Ага, значить, клюнуло! Котра ж зараз година? Друга чи й більше. Отже, коли вважати, що Костя пішов о десятій, то обернувся він туди й назад за чотири години. Тоді на дорогу пішло три години, туди й назад. Недалеко, десь тут під боком, кілометрів п'ять-шість, од сили вісім.

— До струмка, кажеш? А скільки туди йти?

— Тут поряд. Скоро дійдемо, — відповів уже осмілілий хлопчак. — Тільки татко звелів темряви чекати.

— Ну, тоді чайку поп'ємо, — згодився Олександр.

Як тільки стемніло, Дорохов почав збиратися. Поклав у мішок хліб, сало, консерви, туди ж запхнув пачку махорки, хотів засунути згорток з ошурками й золотом, але передумав. Другу пачку махорки тицьнув у ліву кишеню тілогрійки, підперезався тонким сирицевим ременем і за пазуху, мов протитанкову гранату, засунув майже повну пляшку спирту.

— Бувай здорова, мати!

— В час добрий тобі.

—І тобі теж.

Коська йшов попереду, а Дорохов, трохи відставши, ступав позаду і лівою рукою, прямо в кишені, розірвав пачку махорки і почав у жмені розминати тютюн. М'яв старанно: на випадок сутички жменя тертого тютюну в очі діє чудово. Второваною санною дорогою піднялися на узгірок, і як тільки спустилися, хлопчик звернув на малопомітну стежку і притримав Олександра за руку.

— Тут, дядьку.

Неголосно свиснув, у кущах за струмком йому одразу у відповідь пролунав тихий свист і цілком виразне, наче поряд:

— Ти, Косько?

— Я.

Скрадаючись, мабуть, за звичкою, щоб не тріснула під ногами гілка, з кущів вийшов чоловік і, не доходячи до Дорохова кроків п'ять, зупинився. На лівій, зігнутій у лікті, руці лежала рушниця. Стволи погрозливо дивилися вперед, на нього — Сашка. Стояв Микола Агєєв боком, видно готовий миттю підкинути рушницю, двічі натиснути на курки й кинутися геть.

«Боїться! Або принаймні побоюється», — промайнула думка і Дорохов вирішив взяти ініціативу в свої руки.

— Здоров, Миколо! Привіт тобі від Севастяна. Присядьмо де-небудь та ковтнімо за нього спирту. Я тобі розкажу усе, що знаю, і подамся далі. Не звик я до ваших ведмежих порядків. — Сашко витяг із-за пазухи пляшку і впритул підійшов до бандита. Зубами вийняв пробку і подав Агєєву спирт. — Пий!

— Чого ж тут? Ходімо до нас. Переночуєш, розкажеш як годиться, а може, й лишитися