Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли я підійшов до Омера, щоб, як і всі, висловити йому співчуття, його скам'яніле обличчя пересмикнулося й рука застигла в моїй, холодна, як лід. Він упізнав мене, і йому згадався той день, коли його син ще був живий. Я був вістуном нещастя і для нього, і для хлопця. Я поспішно відсмикнув руку, так і затримавши її в повітрі, безсилу й гарячу, вражений глухою ненавистю старого.
— Він буде ненавидіти і тебе, і мене, і синів своїх, і цілий світ, аби тільки не думати про власну вину, — шепнув мені Осман, мовби відчувши моє збентеження.
Про свою вину я вже не думав. Я боявся, що для мене буде нестерпною мукою бачити накритий саваном труп юнака. Але цей острах непомітно згас у мені, доки я розглядав заціпеніле обличчя старого, намагаючись проникнути в його таємницю. І тепер, коли думка про нього розпливлася й стала блідою та невиразною, як зоровий образ, коли заплющиш очі, мене охопило почуття якоїсь незатишності, незрозумілої тривоги. На мить я забував про нього, але воно знов виринало, наче невловима тінь, наче неясна гадка про щось неприємне. Не про старого, не про Авдію. Про що ж тоді? Так іноді десь у глибині душі починають ворушитися давні страхи, якісь забуті погані передчуття, неприємні враження, особливо ті — з часів війни, коли я продирався крізь чагарі, ледве стримуючи серце в грудях, яке відчувало близькість ворожих солдатів. Я вишукував цей неспокій у собі й виривав його, а потім знову натрапляв на нього в якомусь закутку думки, у центрі якогось безпідставного страху. Але зараз я ніяк не міг знайти причину своєї мулької тривоги, хоч згадував усі, які тільки знав, виманюючи їх лагідним покликом, як факір грою на дудці викликає гадюк із нори. Мій поклик залишався без відгуку. Тривога сичала гадюкою, а я не знав, де її кубло.
А потім зненацька, ні з сього ні з того, я обернувся й зустрівся очима з поглядом Авд-аги.
Ось вона, причина мого неспокою!
Може, я бачив його й раніше, але не усвідомив, не запам'ятав, думаючи щось своє, а може, й не бачив, тільки він сам, присмоктавшись поглядом до моєї потилиці, дав мені знати про себе ще до того, як я помітив його. Серце відчуло, як колись відчувало ворожих солдатів.
Так і стояли ми один проти одного — куля й мішень.
Пізніше, коли я підійшов до Омера Сарани, то побачив, що Осман розмовляє з Авд-агою.
Коли ми знову зійшлися, я запитав його:
— Про що була в тебе розмова з Авд-агою?
— Я спитав його, чи він знав Авдію.
Збожеволів! Чи, як той нічний метелик, сам летить на полум'я свічки!
Я сказав йому докірливо, застерігаючи його:
— Знав я колись одного солдата, він, як тільки починався бій, місця собі не знаходив. Кидався притьма туди, де найбільша сутичка, аби тільки не чекати. Скоро й загинув.
— Е, ні, я гарячки не порю, як твій полохливий солдат. Авд-ага хотів спитати мене те саме, але я випередив його. І він мене спитав-таки, пізніше. «Ми з тобою знаємо всіх, — відповів я йому. — Ти в своїх справах, а я — в своїх. Тільки з тою різницею, що мої знайомі не тікають від мене».
— Весь час дивився в мій бік.
— Він на всіх дивиться, така його робота. А ти не зважай на це!
Я попросив його, щоб він зайшов зі мною до Махмута Неретляка, це зовсім близько, в Золотарському ряду, хай Осман скаже йому пару добрих слів, бо він ніяк не може забути й пережити того, що слуги не пустили його на байрам до нього в дім.
— Дурень твій Махмут. І чого він прилип до мене?
— Його заповітна мрія — мати другом якусь поважну персону.
— І я — та поважна персона?
— Цілими днями тільки про тебе й говорить.
Осман розсміявся, мовби почув якийсь недоладний жарт.
— Тоді він ще більший дурень, ніж я думав.
І все-таки погодився піти до Махмута, хоч не розумів моїх доказів і напевне подумав, що в мене клепки бракує або щось приховую. Йому невідома жалість, він вважає її образливою і для того, хто виявляє її, і для того, кому вона призначена. Осман попередив мене, що в нього часу обмаль і що він не любить марнувати час на дурниці, але гаразд, він скаже йому тих пару дурних слів — тільки заради мене, бо, очевидно, мені це для чогось потрібно, і відразу ж подасться в своїх справах, бо й так втратив стільки дорогоцінного часу.
Махмут був у крамниці. Звідти вийшов якийсь юнак, а потім повернувся назад — чи його покликали, чи він забув щось.
Коли ми підійшли ближче, то побачили, що той худий і високий юнак щось говорить, стоячи в напіввідчинених дверях і тримаючись за клямку, мовби хотів ще тільки це сказати й піти. Але коли ми почули, що він говорить, то зупинилися, зиркнули розгублено на відхилені двері й один на одного, не знаючи, що робити. Принаймні я не знав, то думав, що й Осман не знає. Мені одразу стало ясно, що це Махмутів син, золотар із Мостара, приїхав на розмову до батька. Але що це за розмова була — боже борони! Не розмова, а люте ричання, у яке Махмут час від часу боязко вставляв якесь слово.
— Це його син, — зніяковіло шепнув я Османові. — Ходімо звідси.
— Постривай, я хочу послухати.
Він став збоку за дверима й нашорошив вуха, недобре вищирившись і бурмочучи щось нерозбірливе.
— Соромно, кажеш, слухати те, що я говорю? Це робити соромно, що ти робиш усе своє життя! Відколи знаю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Міша Селимович», після закриття браузера.