Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

що на місці Йонаса будь-що виконав би його прохання.

Вони підійшли до екіпажа, фурман відчинив перед Данилом дверцята. Коли ж він пристосується до цих панських звичаїв? Данило невпевнено кивнув, уникаючи запопадливого погляду Андреса.

— До речі, мало не забув про найголовніше,— промовив Тео.— Йонас не зможе провести тебе до камери. Тільки на дах. Але він запевняє, що звідти можна дотягнутися до вікна камери. Що робити далі — твоя справа, тут наш добрий приятель, на жаль, не допоможе.

— Що ж...— гмикнув Данило.— Схоже, і справді небагато шансів...

— Їдь додому,— кивнув Тео.— Тобі потрібно підготуватися. А я завітаю до Шарлотти, у неї в льосі ще лишалося кілька пляшок старої доброї «Вдови Джейн».

Мотузка, дві пляшки віскі, револьвер... Ще б трохи везіння... Що ще треба для успішної втечі з в’язниці? Данило оглянув свої убогі лахи й відчув, як повертається напад паніки, що, здавалося, минув кілька хвилин тому.

Як він збирається врятувати Агнесу? Це ж абсолютне божевілля! Данило нервово скуйовдив волосся. Якби він міг збігати в рідний світ, коли заманеться, взяти щось із собою... альпіністське спорядження, сухпайки, бодай щось... але клятий портал був зачинений. А ще — нога... Ніколи не знаєш, коли тебе підведе власне коліно. Втім, на Олімпіаду Данило так і не потрапив, проте несамовитих фанатів на трибунах стадіону цілком може замінити розгніваний натовп на Ярмарковому майдані Леобурга — хіба не епічний фінал?

Але головною проблемою зараз було не це. Дістатися даху — такий-сякий успіх, але що робити далі? Нехай він знайде потрібне вікно і його не помітять з поліційного дирижабля. Але однаково залишиться перешкода — ґрати на вікні! Він розгледів їх у тетранокль і не сумнівався в їхній міцності.

У двері постукали. Це Свенсон — Данило вже навчився розрізняти тихе човгання й боязкий стукіт старого. Хлопець відчинив двері, швидко роззирнувся і впустив дворецького всередину.

— Пане Едварде, вибачте, я хотів лише дізнатися, чи можу чимось допомогти.

— Ох...— Данило сів на край ліжка.— На думку спадає тільки динаміт, як у старому доброму вестерні.

— Що, перепрошую?

— Міркую вголос,— кивнув Данило швидше самому собі, ніж старому.— Ніяк не збагну, що робити з ґратами. Без цього весь мій план — нісенітниця.

Дворецький кілька секунд постояв мовчки, а потім його безбарвні очі розширилися.

— Пане Едварде, є один спосіб... Щоправда, доволі сумнівний...

— Кажіть! — Данило підскочив до нього.

— Перед тим злощасним проектом пан Август, наскільки мені відомо, розробляв універсальний розчинник металів. Але зрештою він синтезував зовсім іншу сполуку, під дією якої будь-який метал розсипається, наче пісок. Причому абсолютно безпечно для людини.

— Отакої,— почухав потилицю Данило.

— Так. Але, наскільки знаю, формулу концентрату Яблонського було втрачено.

Данило розчаровано видихнув.

— Увесь світ проти мене! Але ж він не міг це так лишити... мали бути якісь публікації в наукових журналах, якісь презентації... хто може знати? У кого запитати? Куди бігти?

Свенсон стримано вимовив:

— Боюся, вам доведеться знову звернутися до Абу Аль-Разі. Якщо хтось і знав про результати дослідів, то тільки він. Раніше він часто бував у маєтку, і, напевно, вони обговорювали з паном Августом ці ідеї...

У Данила замлоїло у шлунку. Минула зустріч з шаленим хіміком мало не закінчилася для нього фатально, і зараз лишалося тільки сподіватися, що чек на дванадцять тисяч лео трохи втихомирив його лють і ненависть до Едварда. Втім, треба взяти з собою револьвер. Про всяк випадок.

Мусульманський квартал уночі здавався ще зловіснішим, ніж удень. Людей на вулицях не було, торговці згорнули свої ятки й намети. Неживим блакитнуватим світлом сяяла лише квадратна будівля мечеті в кінці вулиці й високі мінарети, чиї верхівки потопали в темряві, ніби стріли, що встромились у темне низьке небо. Світло величезного місяця, що висів над містом, не допомагало Данилові в пошуках будинку — номери будівель було неможливо розібрати. Раптом у кінці вулиці щось гримнуло, почувся дзенькіт скла й відчайдушна лайка арабською.

Це він! Данило кинувся туди й за хвилину побачив на порозі самого Аль-Разі. Сьогодні шаленець був у костюмі на кшталт водолазного скафандра з просякнуто: гумою тканини та тримав у руках шолом з круглим скляним отвором для обличчя. Схоже, вибух укотре зруйнував його чудернацький пристрій з мільйоном незрозумілих трубочок і спіралей.

— Доброї ночі, пане Аль-Разі...— якомога ввічливіше промовив Данило й співчутливо зітхнув.— Бачу, у вас знову прикрість? Але в мене до вас нагальна справа.

— Що? Хто? — хімік відірвався від розтрощеного котла та звів на нього розгублений погляд.— Яблонський? Яким вітром тебе сюди занесло?

У вікнах сусідніх будинків почали з’являтися вогники, одна по одній з грюкотом і лайкою відчинялися віконниці. От-от збуджені недоумкуватим арабом люди з’являться на вулиці...

— Швидше в будинок! — Данило вже відкинув ввічливість і потягнув винахідника за рукав. Той ще не повністю отямився, однак мовчки підкорився.

В кімнаті, як і минулого разу, смерділо чимось неймовірно ядучим, а на столі з купою колб і мензурок різного кольору досі сичав газовий пальник.

— Чого тобі, Яблонський? — втомлено промовив Аль-Разі й кинув свій шолом на стіл.— Пригнав тебе шайтан у цю нещасливу ніч! Моя сфера знову розбита, і...

— Ви чули про концентрат Августа Яблонського? Той, що руйнує будь-який метал? Він негайно мені потрібен!

Араб утупився у нього враженим поглядом.

— Припустімо, чув. Але хто ж розповів тобі про нього, якщо сам творець тримав це в таємниці?

— Маю певні джерела...— ухилився від відповіді Данило, стиснувши губи.— Але я не знаю, де дістати цю речовину. Це питання життя та смерті!

Хімік насупився й замислено потер підборіддя.

— Я гадки не маю, що ти задумав, Яблонський, але не хочу мати до цього жодного стосунку! — гримнув він.— Ти повернув мені борг, але допомагати такому ненадійному типу, як ти, я надалі не збираюся.

Після цих слів Данила хтось знову ніби «усунув» від керування власним розумом.

— Дві тисячі лео,— відкарбував кожне слово хлопець.— І ще дві — якщо мій план спрацює. Адже ви — азартна людина, Абу. І, як я бачу, вам знову потрібні гроші на сферу. Це ж експеримент усього вашого життя, чи не так?

Чорні очі араба спалахнули.

— Ти знаєш, у яке місце поцілити, негіднику! — засичав він.— Мені справді потрібні гроші.

— Чудово, домовилися,— Данило сів на стілець і відчув, як до нього повертається контроль