Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

— Було так важко й далі бігти та боротися. Хай би вже вони просто піймали мене й більше не довелося б страждати».

— Ріж мотузку, Джейкобе, — каже Нам десь поруч зі мною.

— Що з ним таке? — це вже голос Лума.

«Здатися було б так легко, — розмірковую я. — Ніби нарешті покласти голову на подушку після довгого дня або присісти після бігу годинами, ночами, днями. Так, було би боляче. Та заодно настало б і полегшення. Навіть Лінь Дайю не хоче мені зараз допомогти. Знає, що зі сном приходить спокій».

— Нам кінець, — стогне Лум. — Джейкоб пропав.

Проте голос Нельсона хоча й тихий і далекий, проте досі чутний. І він кличе мене.

— Послухай, — промовляє він. — Ти маєш перерізати мотузку, щоб ми могли втекти. Якщо не зробиш цього, вони нас уб’ють.

— Хіба ми не заслуговуємо жити? — голосить до вітру Нам.

Нельсон знову промовляє моє ім’я. Це єдине, що він каже. Є там ще щось. Але я чую лише моє ім’я.

Моє ім’я.

Я розплющую очі.

Бачу ніж у руці. І Нельсона, досі прив’язаного до дерева.

Краєм ока помічаю, що Нам, Лум і Джов застигли в замішанні. Так, було б значно легше, якби моя мандрівка отут і завершилась. Але тоді їм теж настав би кінець.

Я підіймаю руку, важку та втомлену, і починаю різати.

— Так! — вигукує Лум. Він озирається на чоловіків, які зараз зібралися разом біля підніжжя пагорба. — Вони чомусь сповільнилися. У тебе ще є час. Ти зможеш.

— Біжіть якнайшвидше, — каже Нельсон до гурту. — Щосили до дерев. Повірте, ми всі прямуємо в одне й те саме місце, бо так воно і є. Не біжіть по прямій — так їм буде легше в нас поцілити.

Пів мотузки перерізано. Чоловіки перестали бігати, але їхній галас став гучнішим, аніж раніше, — глузування й викрики, які зливаються з кров’ю, що біжить по моєму тілу. Моєму тілу, моєму сповненому життя тілу. Нельсон знову починає навалюватися на мотузки. Нам, Лум і Джов кидаються на поміч і впиваються руками в мотузку. «Ще трохи», — думаю я.

Перша куля пролітає повз моє вухо і з різким тріском влучає в дерево. Я ледь не впускаю ножа, проте моя рука сильніша, ніж я собі пригадую. Ще одна куля влучає над головою Нельсона. Чоловіки верещать від захвату. «Вони не збираються нас убивати, — усвідомлюю я. — Вони полюють на нас, як на дичину».

Коли в повітрі пролітає третя куля, ніж робить останній зріз по мотузці. Нельсон вільний. Ми знаємо, що робити.

— Хай це буде не востаннє, коли ми бачимося, — благаю я решту.

А потім ми розбігаємося поміж дерев. Я думаю про дерево, до якого був прив’язаний Нельсон, і на якому тепер лишилися сліди від куль. Воно пам’ятатиме Нельсонове тіло та кровоточитиме від цих куль до кінця свого довгого життя.

Нельсон побіг назад. Нам і Лум звертають праворуч. Джов бере ліворуч, а я біжу десь посередині між ними. Поміж сосен, по лісовій підстилці, ми мчимо й ухиляємося від коріння, сухих гілок і заячих нір — п’ятеро нас, гнані відчаєм і, звісно, надією, які чіпляються ні за що й за все, тримаються одне за одного та жадають, щоб їм вдалося втекти всім разом.

— Біжи, хлопче! — кричать мої переслідувачі та знову розпочинають погоню.

«Вони чекали на цю мить, — усвідомлюю я. — Тому нізащо у світі не відпустили б нас».

Чоловіки роблять ще два постріли, жоден з яких у мене не влучає. Але звуку достатньо, щоб я відвернулася, спіткнулась і впала. Проте знову схоплююся на ноги й кидаюся навтьоки, свіжа кров заливає мою долоню. Позаду мене чоловіки в масках радіють.

Лунає ще один постріл, цього разу десь ліворуч від мене. І тут до ґвалту приєднується інший шум — виття, що шириться по верхів’ях дерев і полонить нас усіх у сіті свого болю.

Джов.

Я могла б і далі бігти. Бігти й бігти, аж доки підкосилися б ноги, аж доки я якось опинилася б на краю океану. Могла б. Але здавлені крики Джова стискають мої груди й тягнуть мене назад. Моє тіло хоче й далі рухатися вперед. Але серце не дозволяє.

Я розвертаюся й біжу назад до джерела шуму. Чоловіків у масках, що гналися за мною, ніде не видно — може, загубили мій слід, а може, намітили когось іншого. «Я можу добігти до Джова і винести його, — розмірковую. — Якщо він мовчатиме, нам вдасться вижити».

Коли я знаходжу його, він лежить розпластаний у траві та б’є кулаками об землю. З його лівої литки змією стікає кров.

— Джов, — промовляю я.

Він помічає мене і стогне. Його обличчя бліде.

Кров починає литися швидше, гаряча при появі назовні. Я розриваю рукав своєї сорочки й обмотую його рану — бачила, як колись мама так перев’язувала тата. Джов смикається. Сорочка багряніє.

— Ми повинні рухатися далі, — кажу йому. Я стаю на коліна та кладу його руку собі на шию. Він більший за мене, але легкий. «Я зможу понести нас двох, — думаю. — Мушу».

Він спирається на мене.

— Лише один крок, — прошу я його. — Один крок, і ми рушимо.

Моя голова забита його диханням, шепотінням поміж дерев і кров’ю, яка повсюди, плещеться об мої скроні. Моя голова забита всім, окрім того, до чого мені справді слід прислухатися, а коли я це чую, то вже пізно.

Клац.

Клац.

Клац.

Один за одним з-за дерев виходять люди в масках і спрямовують на нас свої рушниці. Двоє з них тягнуть за коси Нама й Лума. Їхні тіла волочаться по траві. Я озираюсь у пошуках Нельсона — його не видно. «Хоч хтось із нас утік», — думаю я.

Але помиляюся. Звісно, помиляюся. Бо останнім виходить Тедді, який тримає в руках щось схоже на Нельсона.

— Його шукаєш? — питає він.

У передчутті чоловік кривить губою, над якою сплуталося вологе світле волосся. Він штовхає перед собою Нельсона. Той спотикається та падає на коліна. Очі заплющені, ніби він не має сили дивитися.

Нас п’ятеро, таки всі разом.

11

Платою за нашу спробу втечі є Нам і Лум, яких вішають на старому дубі. Не щоб убити їх, а щоб показати нам,