Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Шум і лють, Вільям Фолкнер

Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 94
Перейти на сторінку:
мовляв, розбив!

— І як би ти це зумів, коли в нього двері замкнені день і ніч?

— А нібито я камінці жбурляв йому у вікно, — сказав Ластер.

— То це ти насправді розбив?

— Ні, мем, — віднікувався Ластер.

— Тільки не бреши мені, хлопче! — застерегла Ділсі.

— Та не розбивав я вікна! — сказав Ластер. — Он у Бенджі спитайте, чи то я. Потрібні мені ті його вікна!

— А хто ж тоді розбив? — запитала Ділсі. — Чи не навмисне зчиняє він галас, щоб Квентіну розбудити? — сказала вона, виймаючи панівку з печивом із духівки.

— Не інакше, — погодився з нею Ластер. — Чудні якісь вони люди. Як добре, що я не один з Компсонів.

— Що ти не один з яких? — перепитала Ділсі. — А от я скажу тобі, хлопче-чорнюче, що і в тобі сидить компсонівський біс, не ліпший, ніж у хоч би й кого з них. Скажи мені правду: це ти розбив вікно?

— Ну навіщо мені його розбивати?

— А навіщо ти всі інші свої каверзи коїш? — присікалася Ділсі. — Попильнуй, щоб він знову рук не попік, а я накрию на стіл.

Пішла старенька до їдальні, забряжчала там посудом, а тоді й повернулася, поставила тарілку на кухонний стіл, насипала супу. Бен стежив за її рухами, пускаючи слину й тихо, жадібно повискуючи.

— Ну ось, дорогенький, — звернулася вона до Бена. — Оце тобі твій сніданок. Принеси, Ластере, його стільця! — Ластер приніс стільця, і Бен сів, пускаючи слину й попхикуючи. Ділсі пов’язала Бенові скатерку навколо шиї та втерла йому рота її крайчиком. — І хоч раз постарайся не заляпати йому одежі! — застерегла вона, вручаючи Ластерові ложку.

Бен перестав пхинькати. Задивився, як ложка підіймається до його рота. Здавалося, навіть нетерплячка зв’язана м’язами в ньому, й навіть сам голод безслівно-неусвідомлений, от ніби він зовсім не тямить, що таке голод. Ластер годував його з недбалою спритністю. Думки Ластерові витали деінде, й лиш час від часу його увага ненадовго поверталася до справи, яку він робив, і тоді він виконував оманний рух ложкою, і Бенові губи й зуби хапали порожнє повітря. Ліва Ластерова рука лежала на спинці стільця, жваво торкаючи пальцями ту неживу поверхню, мов граючи на якомусь інструменті, от ніби цей хлопець видобував із мертвої порожнечі якусь нечутну мелодію. Раз він навіть забув про свої розигри з ложкою і розіграв по тому вмертвленому дереву якесь безгучне, але вельми складне арпеджіо, але тут запхинькав Бен, і юний нянь продовжив годувати інваліда.

А в їдальні Ділсі шастала туди-сюди, накриваючи на стіл. Небавом вона й задзвонила — маленьким чистоголосим дзвіночком. За хвильку Ластер, сидячи в кухні, зачув кроки по сходах: то спускалися місіс Компсон і Джейсон; а ще Ластер зачув, біло-біло поводячи очима, Джейсонів голос.

— Авжеж, я розумію, то не вони розбили, — казав Джейсон. — Та розумію, тямлю. Либонь, шиба розкололась від переміни погоди.

— Сама не втямлю: і як воно могло розбитись? — казала місіс Компсон. — Ти ж, як їдеш уранці в місто, замикаєш кімнату, і так вона, замикана, й цілий день стоїть. І ніхто з нас туди не заходить, хіба що по неділях, аби прибрати. Я не хочу, щоб ти запідозрив, ніби я здатна зайти до твоєї кімнати без запрошення а чи дозволити це ще комусь.

— Я ж не кажу, ніби це ви розбили мені вікно, — сказав Джейсон.

— Я навіть не хочу заходити до твоєї кімнати, — провадила місіс Компсон. — Я шаную право всіх на власну приватність. Навіть якби я мала ключа від твоєї кімнати, і тоді б я не переступила твого порога без твого дозволу.

— Та звісно, — мовив Джейсон. — Я знаю, що ваші ключі не підходять. На те ж я й замок міняв. Я одне хочу знати: як розбилося те вікно.

— Ластер каже, він не розбивав, — сказала Ділсі.

— Я знав це, навіть не питаючи його, — запевнив Джейсон. — А де Квентіна? — поцікавився він.

— Та де ж іще вона може бути у неділеньку вранці? — здивувалася Ділсі. — І що воно лихе вселилося у вас цими останніми днями?

— Ну то зараз ми змінимо цю її заведенцію, — сказав Джейсон. — Ти скоч нагору й скажи їй, що сніданок на столі.

— Ну дайте їй спокій, Джейсоне, — заблагала Ділсі. — Вона ж бо цілий тиждень до сніданку встає, а вже в неділю міс Келайн дозволяє їй відіспатися. Та ви й самі це знаєте.

— І повна кухня чорнюків її дожидатиме, аби одну її обслужити, — сказав Джейсон. — Не можу я дозволити собі такої розкоші. Піди й поклич її — хай спускається снідати.

— Та нікому не треба особливо її обслуговувати, — сказала Ділсі. — Я її снідання ставлю в духівку, й вона сама…

— Ти чула, що я тобі сказав?

— Та чула, — пробурчала Ділсі. — Коли ви вдома, тільки вас одного й чути. Як не Квентіну лаєте, то маму вашу, а як не маму, то Ластера з Бенджі. І нащо ви йому отак попускаєте, міс Келайн?

— Ти краще так чини, як тобі велено, — сказала місіс Компсон. — Тепер він у нас глава родини. І має право вимагати від нас, щоб шанували його побажання. Я стараюсь виконувати його волю, а якщо вже я, то ти й поготів можеш.

— Але ж він нерозумно чинить! Щоб то тільки через його поганий настрій та піднімати Квентіну з ліжка? Аби тільки йому догодити! — заявила Ділсі. — Чи, може, на вашу думку, то вона й вікно розбила?

— Якби додумалась, то й розбила б, — сказав Джейсон. — Ото йди і зроби, що я сказав тобі.

— А я б і не гудила її, хай би вона й розбила, — пробурчала Ділсі, вже шкандибаючи до сходів. — Яке щастя, коли ви всі вдома: тільки й знаєте, що прискіпуватися до неї!

— Помовч, Ділсі, — сказала місіс Компсон. — Не тобі й не мені вчити Джейсона, що та як чинити. Іноді й мені здається, що він хибить, але я намагаюся виконувати його побажання, заради всіх вас. Якщо вже я знайшла сили спуститися до столу, то й юна Квентіна зможе.

Ділсі вийшла. Вони чули, як важко старенька чалапає зі сходинки на сходинку.

— Висококласний у вас набір слуг, — сказав Джейсон, накладаючи в тарілки страву, спочатку матері, потім собі. — А чи мали ви коли такого з-поміж них, кого варто було вбити? Гадаю, ви таки вбили когось із них, але це було не за моєї пам’яті.

— Я мушу потурати їм, — сказала місіс Компсон. — Я ж бо геть у всьому залежу від них. Ох, була б я дужа. Коли б то! Як я хотіла б самотужки

1 ... 80 81 82 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шум і лють, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шум і лють, Вільям Фолкнер"