Читати книжки он-лайн » Сучасний любовний роман 💑💕📚 » Всі барви неба, Хелена Власенко

Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 101
Перейти на сторінку:

 Наступні кілька днів для дівчини минули спокійно з однієї простої причини – головний подразник її спокою і життя не траплявся на очі – здається поїхав у відрядження. Хоча на наступний день після тих злощасних зборів, Ліна таки мусіла викручуватися, коли Дмитро, забираючи її зранку на роботу, поцікавився чого в неї з виконавчим такі напружені стосунки. Ліна поспіхом придумала історію про те, що це триває ще з часів їх минулої співпраці. Вони ще тоді не поладнали через його прискіпливість і нестерпний характер, а вона і собі не відзначалась особливою терплячістю. Хлопець задав логічне запитання, чи не боїться вона, що так і до звільнення не далеко. Ліна на його побоювання просто повела плечем, тим самим говорячи, що нічого страшного – не пропаде.

 Після тижня без постійної небезпеки стикнутися з Вадимом (чи його помстою) Ліна дозволила собі вперше за кілька днів перевести подих, коли вони з Дмитром зранку заїхали на паркінг перед початком нового робочого дня. За кілька хвилин, підходячи до ліфта, вона, як на зло, побачила там того самого «подразника» її душевного спокою і рівноваги і ледь в голос не застогнала.

 Приїхав уже значить...

 Коли молоді люди порівнялися з ним, Дмитро привітався. Ліна і не думала. Вадим підняв на них погляд від свого телефона і байдуже відповів на слова хлопця. Після цього запала незручна пауза, та, здавалося, такою вона була тільки для Дмитра і Ліни. Третій стороні було глибоко плювати.

 Двері ліфта врешті відчинились і всі троє зайшли в середину і несподівано Дмитро згадав, що залишив в авто якісь важливі папери. Він швидко вистрибнув у вже наполовину зачинені двері на ходу перепрошуючи дівчину та пояснюючи причину поспіху.

 Після легкого, хвилинного замішання Ліна збагнула, що стоїть одна-однісінька в присутності свого ворога. Та легка паніка, яка інтуїтивно, мимоволі охопила дівчину почала спадати, коли вона помітила, що той самий ворог стоїть в протилежній стороні і ніяк на неї не реагує – наче її тут і нема. Та все ж внутрішнє чуття не дозволяло повністю розслабитись в його присутності – хіба можна залишатися спокійною в клітці з хижаком, яким би спокійним він не видавався на перший погляд.

 Та ліфт рухався, люди заходили-виходили і це давало відчуття безпеки і жаль тільки, що їх фірма займає верхні поверхи і їхати, відповідно, найдовше. Коли до виходу залишилося всього-нічого, Ліна знову побачила, що вони залишились самі, але відреагувала на це спокійніше – от-от вихід. Та іронія долі полягала в тому, що для того, щоб відчути себе щасливим чи нещасним, розгніваним чи веселим, схвильованим чи заспокоєним, живим чи навіть мертвим теж потрібно зовсім нічого, якась мить, якийсь безкінечно-малий і нікчемний відрізок часу. Все і завжди міняється в одну мить...

 В одну з таких митей ліфт несподівано зупинився і світло згасло та ввімкнулось тьмяне резервне освітлення. Пропала електрика перед самим клятим виходом, залишаючи її в «клітці з найнебезпечнішим хижаком».

 В голові мимоволі завила сирена тривоги і не звичайна собі, а повідомлення про ядерну небезпеку.

 «Ні! Ні! Тільки не це» - злякано запротестувала свідомість.

 Ліна безпорадно-обережно скоса глянула в протилежний від себе бік. Вадим раптом підняв погляд від свого телефона, подивився прямо перед собою і повільно перевів погляд на неї.

 «Все, тобі кінець. Ти пропала» - приречено зашепотів внутрішній голос.

 Ліна інтуїтивно відступилась на крок назад і вперлася спиною об стінку ліфта.

 Серце норовило розламати грудну клітку і вистрибнути, а легені відмовлялися від повітря, яке перетворилось в желе.

 Вадим повільно рушив в її бік, не розриваючи зорового контакту та тим самим гіпнотизуючи. Ліна стояла, мов паралізована і не могла нічого зробити чи сказати, спрямувавши всі сили на приборкання душевного безумства.

 Вадим підійшов і зупинився прямо перед нею, продовжуючи дивитися в перелякані очі. Простору між ними не залишилося.

-          Не чіпай мене, - спромоглася витиснути з себе Ліна, але віднайшовши клаптики сміливості високо підняла голову і виклично глянула догори - йому в очі , демонструючи сміливість і безстрашність, яких насправді і сліду не було.

 Вадим тільки поблажливо посміхнувся коточком губ.

-          Де тепер твоя сміливість? – продовжував мучити своїм поглядом і владною аурою.

 Дівчині хотілося багато що йому на це відповісти, але серце, яке гупало в районі горла не давало можливості висловитися.

-          Чого ти хочеш? – зібралася з силами і спитала, спопеляючи його ненависним поглядом.

 Він знову поблажливо посміхнувся, але цього разу в погляді промайнули небезпечні іскри, від чого внутрішня сирена завила з новою силою та ще голосніше.

 Вадим почав повільно підносити руку вгору, умисно торкаючись вигинів її тіла, від чого свідомість «забилася» наче пташка в клітці: безпорадно і приречено.

 Він схопив пальцями її підборіддя і до болю стиснув щоки та відхили голову в бік, навіть не відчувши її впертого спротиву. Він схилився ближче до її вуха зупинившись в міліметрі від обличчя.

-          Чого я хочу? – від тону цього голосу все хололо в середині. – Хочу збити з твого лиця цей зверхній, гордий вираз. Хочу напоїти тебе соленою кавою, а потім нагнути раком і трахати до втрати свідомості, щоб ти благала мене зупинитися...

 Від внутрішнього, душевного божевілля, яке провокувала його близькість, його слова здавалося що і вмерти можна. Свідомість відчайдушно бунтувала, не даючи Ліні впасти в безпам’ятство та тіло жило своїм, окремим життям. Вона ледь трималася на ногах. Вона не могла справитись з покликом тіла, сил боротися з собою не залишалося. Ліна повільно заплющила налиті свинцем повіки і віддалась в’язкій млості тіла. Вона відчула його губи в себе на шиї і тілом в мить пройшовся електричний струм виштовхуючи повітря з легень. Легкі, томні, короткі поцілунки рухалися від основи плеча, вздовж шиї до вушка. Поцілунки, які «мучили» гірше ніж агресивно-грубі. Він схопив зубами мочку вуха і злегка потягнув, а потім поцілував під нею вганяючи тіло в божевільну агонію. Ліна неконтрольовано, бездумно, безрадно, тихо застогнала.

1 ... 80 81 82 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Всі барви неба, Хелена Власенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Всі барви неба, Хелена Власенко"