Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

засудять до 20 років каторги, а половину стратять. Як же викрутитися? І на третій день мені прийшла геніяльна думка.

— Яка? — запитую.

— Не поспішайте, пане Левку! — продовжував розповідь Юрків. — Спочатку — про трибунал.

А судити приїхав з міста Петрозаводська Військовий трибунал Біломорського військового округу. Уявіть собі доволі чималу залу. Біля стіни в загородці сидить сім звинувачуваних. Навпроти, біля протилежної стіни, кілька столів. За столом — прокурор, а на столах зброя: 9 пістолів, самопалів, 11 гранат, 23 кинджали, 5 фінок, кілька наконечників списів, 2 пляшки з сіркою, кілька сокир з довгими ручками, ножиці для різання дроту, кілька мотузків з якорями, дві плетені драбини і кілька пляшок суміші бензину з двигуновою оливою з прикріпленими до них запальниками — цілий арсенал.

Юрківа завели до зали останнім. Він глянув на цей арсенал, потім на шестеро своїх друзів. Вони вп’ялися поглядами в нього. Усі були змучені, схудлі, кілька з опущеними головами, решта дивилася прямо й уперто. Він привітав їх бадьоро: “Слава Україні!” Майже всі відповіли: “Героям слава!”

Конвой гукнув: “Тихо!” Суддя трибуналу відкрив слухання, а в’язні, мов зачаровані, не відводили віч, від зброї, що лежала на столах перед прокурором. “Як її багато! — думали, — зараз краще, коли б її було менше!”

Суддя дочитав обвинувальний висновок і запитує:

— Підсудний Юрків, чи визнаєте свою вину?

— В чому?

— У підготовці збройного повстання супроти радянської влади, тобто у зраді батьківщини? — ствердив суддя.

— Не визнаю. Ми багато разів зверталися до уряду, щоб спрямував комісію для зустрічі з політичними в’язнями. Адміністрація табору наші клопотання не пропускала до Москви. Тому ми вирішили прорвати охорону силою, щоб поїхати до Москви і вручити урядові Союзу РСР нашу скаргу на грубі порушення соціялістичної законности адміністрацією табору.

Слова ці він вимовляв гучно й повільно. Кілька разів зупинявся і просив секретаря трибуналу майора Іванова записати їх слово в слово. В міру викладу цієї заяви його колеги веселішали, і все вище підіймали голови. Вони зрозуміли геніяльну трансформацію спрямованости їхнього умислу, і всі до єдиного повторили її у відповідь на запитання судді до кожного з них. Караташ додав, що позаяк влада концтаборів вже неодноразово розстрілювала беззбройних в’язнів і адміністрація сьомої зони не виявляла більшої гуманности, ніж у тих таборах, то вони припускали, що й їх можуть розстріляти за найменше обурення жорстоким нелюдським режимом. Ми не хотіли безборонно згинути від емвеесівського свавілля. Щоб не думали три члени трибуналу й прокурор, секретар мусив занести до протоколу сім відповідей одного й того ж незлочинного умислу.

Злочинним був метод — виготовлення зброї. Стаття за виготовлення і зберігання зброї передбачала кару до п’яти років ув’язнення. Проте трибунал пішов своєю логікою і 5 березня 1953 року присудив до страти Юрківа, В. Караташа і П. Мельника, до 25 років ув’язнення — М. Головая, Н. Кухту, Г. Дубенюка та В. Леськіва.

Юрківа і Караташа запроторили до Вологодської тюрми й посадили до смертних камер. Після довгих п’яти місяців страту замінили на 25-річне ув’язнення.

— На той час я відсидів п’ять років, — сказав Юрків, — і залишалося ще сидіти двадцяти років. Позаяк більше 25 років дати не можна було, то реально мені добавили ще п’ять років, і таким чином я ніби починав з початку 25-річний термін, щоправда тепер був уже рецидивістом. Тоді це мене абсолютно не засмутило, бо яка різниця чи попереду 20 чи 25 років — однаково кінець і того й того терміну десь в далекому туманному майбутті.

— Здорово! Як вам не юристові спала на думку геніяльна ідея змінити умисел з боротьби проти совітської влади на боротьбу за законність діяльности цієї ж влади?

— Слідство тривало довго, і врешті-решт я це придумав.

— Думка Караташа про збройну оборону у випадку, коли б зону почали розстрілювати, також цікава.

— Так. Якщо знищення в’язнів табору робить управління МВС нібито зі своєї волі, тоді знищення є незаконне, а опір йому законний, а якщо знищення здійснюють за рішенням влади, тоді опір спрямований проти самої влади і отже — він незаконний. Мій варіянт кращий, бо ініціятива боротьби за законність у наших руках.

— Так, хоч далебі обидва варіянти виходять із фіктивного засновку про те, що табірне начальство — це одне, а влада в Москві — це щось інше.

— Яка доля інших учасників підготовки до повстання?

— Ми їх не бачили й не потягнули за собою. Залишилися поза слідством: Степан Петраш, Віктор Будник, Володимир Довганюк, Володимир Бобиляк, Василь Чопик, Василь Микитюк, Василь Стеблик, Микола Круківський, естонець Костерпалу, Роман Писарчук, Петро Лепих, Купринець, Читайло, Петро Тракслер (із Закарпаття), Василь Скрипник, Василь Смицьнюк (з Івано-Франківщини), Павло Рожко (з Херсонщини), Федір Бельковський (з Січеславщини), Василь Чепіга (з Донеччини), Іван Калевич (з Рівненщини).

* * *

Ми попрощалися друзями. І я подумав: “Так ось що означає гасло Декалогу українського націоналіста “Я дух одвічної стихії, що врятував тебе від татарського потопу і поставив на грані двох світів будувати нове життя” і заповідь “Здобудеш незалежну Україну або згинеш у боротьбі за неї!”

Так, я, Лук’яненко, син України з-над Десни, здобуду Україну або згину в боротьбі за неї! І ще раз у найглибшому переконанні повторив перед небом: “Здобуду незалежність України або згину в боротьбі за неї!”

Зима 1961–1962 року.

Р. S. Авторський відступ.

Пишучи цей нарис, я знаю, що є ще живі учасники тих знаменитих подій. Напишіть мені і уточніть події, бо ж Юрків розповідав мені про них 42 роки тому і, по-перше, істину в справі за участю багатьох людей з обов’язковим дотриманням вимог конспірації важко встановити за розповіддю однієї людини, а, по-друге, часу спливло так багато, що я міг щось забути або не ті розставити наголоси. Встановлюймо об’єктивну хроніку подій гуртом. Я ж тут виклав так, як лишилося в моїй пам’яті, і тим виконав обов’язок перед пам’яттю мого друга Володимира Юрківа. Нас розвели на кілька років. 1967 року я знову зустрівся з ним. На цей раз у Барашевому в центральній лікарні. Про це дастьбі напишу в наступній книжці спогадів.