Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

class="p">— Те саме, — енергійно сказав Сім.

Вілем розреготався, а тоді прикрив обличчя й відійшов від Сіма, хитаючи головою та всіляко стараючись удати, ніби поняття зеленого не має, хто стоїть поряд із ним.

Деві поглянула на Сімову хлоп’якувату усмішку без тіні сорому, а тоді — знову на Фелу.

— Хто цей ідіот?

Я перехопив погляд Моли й жестом підкликав її до себе для розмови.

— Не треба було, але дякую. Приємно знати, що вона не замишляє нічого проти мене.

— Не роби пустих припущень, — похмуро відповіла Мола. — Я ще ніколи не бачила її такою сердитою. Просто шкода було, що ви побили горшки. Ви дуже схожі.

Я кинув погляд на протилежний бік кострища, де Віл і Сім сторожко наближалися до Деві з Фелою.

— Багато чув про тебе, — сказав Вілем, глипаючи на Деві. — Думав, ти вища на зріст.

— І як це в тебе виходить? — сухо запитала та. — Ну, думати.

Я замахав руками, щоби привернути увагу всіх присутніх.

— Уже пізно, — оголосив я. — Треба ставати на позиції.

Фела кивнула.

— Хочу про всякий випадок прийти заздалегідь, — вона нервово розправила рукавички. — Побажайте мені удачі.

Мола підійшла до неї та швидко її обняла.

— Усе буде гаразд. Залишайся з ним десь на людях. Якщо на вас дивитимуться, він буде поводитися краще.

— Розпитуй його про його вірші, — порадила Деві. — Він протеревенить увесь час.

— Якщо його візьме нетерплячка, похвали вино, — додала Мола. — Кажи щось на кшталт: «О, мені б іще келишок, але боюся, що воно вдарить у голову». Він купить цілу пляшку і спробує влити її в тебе.

Деві кивнула.

— Так він не чіплятиметься до тебе ще щонайменше пів годи­ни, — вона потягнулась і трохи підтягнула верх Фелиної сукні. — Почни зі строгості, а згодом, ближче до кінця вечері, трішки ­відкрийся. Нахиляйся. Воруши плечима. Якщо він постійно ­бачитиме дедалі більше, то подумає, що до чогось наближається. Так у нього не виникатиме бажання розпускати руки.

— Це найстрашніше, що я коли-небудь бачив, — тихо зауважив Вілем.

— Невже всі жінки на світі таємно знають одна одну? — запитав Сім. — Це багато що пояснило б.

— Нас в Арканумі заледве сотня, — єхидно сказала Деві. — Нас запроторюють до одного крила у Стайнях, хочемо ми насправді там жити чи ні. Як ми можемо не знати одна одну?

Я підійшов до Фели й віддав їй тонку дубову гілочку.

— Коли ми закінчимо, я подам тобі сигнал. Якщо він утече від тебе, сигналізуй мені.

Фела вигнула брову.

— Жінка може сприйняти це несхвально, — сказала вона, а тоді всміхнулася й заховала гілку в своїй довгій чорній рукавичці. Її сережки гойднулись і знову відбили світло. Вони були смарагдові. Гладенькі смарагдові краплі.

— Гарні сережки, — сказав я Деві. — Де ти їх здибала?

Вона примружила очі, неначе намагаючись вирішити, образитись їй чи ні.

— Ними погасив борг один гарненький хлопчина, — відповіла. — Щоправда, це не твоє діло.

Я знизав плечима.

— Мені просто цікаво.

Фела помахала рукою й пішла геть, але перш ніж вона віддалилася бодай на десять футів, її наздогнав Сіммон. Він зніяковіло всміхнувся, заговорив і кілька разів емоційно змахнув руками, а тоді віддав їй щось. Вона всміхнулася й заховала це в довгій чорній рукавичці.

Я повернувся до Деві.

— Ти, як я розумію, знаєш план?

Вона кивнула.

— Як далеко його кімната?

— Трохи більше ніж за пів милі, — винувато сказав я. — Ковзання…

Деві урвала мене жестом і різко сказала:

— Я займаюся розрахунками сама.

— Атож, — я показав на свою дорожню торбу, що лежала край кострища. — Там віск і глина, — передав Деві тоненьку березову гілочку. — Я подам тобі сигнал, коли ми станемо на позиції. Почни з воску. Добряче розминай його пів години, а тоді подай сигнал і перейди до глини. Глині приділи не менш як годину.

Деві пирхнула.

— Із ватрою за спиною? Мені знадобиться максимум п’ятнадцять хвилин.

— Ти ж розумієш, що вона не конче має ховатись у його шухляді для шкарпеток. Може, вона під замком там, де мало повітря.

Деві відмахнулася від мене.

— Я своє діло знаю.

Я відповів напівпоклоном.

— Залишаю це у твоїх умілих руках.

— І це все? — обурено запитала Мола. — Мені ти годину читав лекції! Мене ти опитував!

— Зараз нíколи, — просто сказав я. — А ти будеш тут і в разі потреби зможеш її проінструктувати. До того ж так уже сталося, що Деві — одна з небагатьох людей, що, як я підозрюю, можуть бути кращими симпатиками, ніж я.

Деві похмуро зиркнула на мене.

— Підозрюєш? Та я побила тебе, наче руду дитину. Ти був моєю маленькою симпатичною маріонеткою.

— То було два витки тому, — відказав я. — Відтоді я багато чого навчився.

— Маріонеткою? — запитав Вілема Сім. Віл пояснив йому на мигах, і вони обидва розреготалися.

Я покликав Вілема жестом.

— Ходімо.

Перш ніж ми пішли, Сім вручив мені маленьку баночку.

Я кинув на неї дивний погляд. Алхімічний засіб від Сіма вже був захований у мене під плащем.

— Що це?

— Просто мазь на той випадок, якщо ти обпечешся, — пояснив він. — Але якщо її змішати із сечею, вона перетвориться на солодощі, — повідомив Сім із кам’яним обличчям. — Смачні солодощі.

Я серйозно кивнув.

— Так, пане.

Мола спантеличено витріщилася на нас. Деві, демонстративно нас ігноруючи, заходилася підкидати до вогню хмиз.

***

Годину по тому ми з Вілемом грали в карти в «Золотому поні». Загальна зала була майже повна. Арфіст у ній непогано грав «Миле озиме жито». У залі було чути чимало стишених розмов: заможні клієнти грали в азартні ігри, пили й розмовляли про… ну, про що там зазвичай розмовляють багаті люди? Мабуть, про те, як правильно бити підручного конюха. Або як ганятися маєтком за покоївкою.

«Золотий поні» був закладом не для мене. Клієнтура там була надто аристократична, випивка — надто дорога, а музиканти — приємніші оку, ніж вуху. Але я, попри все це, ходив туди майже два витки, демонстративно намагаючись піднятися соціальною драбиною. Так ніхто не міг сказати, що моя присутність там саме цього вечора дивує.

Вілем випив і перетасував карти. Моя випивка стояла наполовину недопита й тепла. То був лише простенький ель, але через ціни в «Поні» я вже буквально залишився без гроша.

Віл знову здав карти для гри в дихання. Я взяв карти обережно, бо від алхімічного засобу Сіммона пальці в мене стали трішки липкі. Це було все одно що грати порожніми картами. Я витягав карти й ходив навмання, вдаючи, ніби зосередився на грі, хоча насправді чекав і слухав.

Відчувши легкий лоскіт у кутику ока, я потягнувся почухати його пальцями, та в останню мить спохопився. Рука так і лишилася піднятою. На мене з протилежного боку столика тривожно витріщився Вілем і злегка, але твердо хитнув головою. Я застиг на мить, а тоді поволі опустив руку.

Я так старався видатися безтурботним, що,