Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

коли знадвору долинув крик, по-справжньому сполошився. Крик перекрив стишене бурмотіння розмов так, як це може лише пронизливий голос, сповнений панічного жаху.

— Пожежа! Пожежа!

Усі присутні в «Поні» на мить заціпеніли. Так завжди буває, коли люди заскочені зненацька та спантеличені. Якусь мить вони роззираються, нюхають повітря й думають щось на кшталт: «Хтось сказав “пожежа”?» — або: «Пожежа? Де? Тут?»

Я не став вагатися. Скочив на ноги й демонстративно ошаліло роззирнувся довкола, явно намагаючись відшукати вогонь. Коли заворушилися всі інші в загальній залі, я вже мчав до сходів.

— Пожежа! — лунали далі крики знадвору. — О Боже! Пожежа!

Слухаючи, як Безіл грає свою маленьку роль і переграє, я всміхнувся. Я знав Безіла недостатньо добре, щоб поділитися з ним усім планом, але хтось конче мусив помітити вогонь швидко, щоб я мав змогу взятися до дій. Мені аж ніяк не хотілося ненароком спалити пів шинку.

Досягши вершини сходів, я оглянув горішній поверх «Золотого поні». За мною сходами вже тупали важкі кроки. Кілька заможних пожильців відчинили свої двері та вдивлялися в коридор.

Під дверима до кімнат Емброуза звивалися ледь помітні струмені диму. Ідеально.

— Здається, тут! — крикнув я й побіг до дверей, заховавши руку в одній із кишень плаща.

За ті довгі дні, впродовж яких ми обшукували Архіви, я відшукав згадки про безліч цікавих витворів рукотворства. Одним із них був елегантний виріб під назвою «облоговий камінь».

Він працював на найелементарніших засадах симпатії. Арба­лет зберігає енергію й за допомогою неї метає стріли на велику відстань і з високою швидкістю. Облоговий камінь — це надписаний шматок свинцю, що зберігає енергію й за до­помогою неї пересувається приблизно на шість дюймів із силою тарана.

Діставшись середини коридору, я опанував себе й атакував двері Емброуза плечем. А ще вдарив по них облоговим каменем, який ховав за долонею.

Товсті дерев’яні двері розкололися, наче бочка, по якій ударили ковальським молотом. Усі в коридорі здивовано заохали й загукали. Я кинувся всередину, відчайдушно намагаючись не всміхатися, мов дурний.

У вітальні Емброуза взагалі було темно, а через дим у повітрі стало ще темніше. Я побачив, що всередині, з лівого боку, мерехтить вогонь. Завдяки попередньому візиту сюди я знав, що там Емброузова спальня.

— Агов! — крикнув я. — У всіх усе гаразд?

Я ретельно стежив за тональністю голосу: хай буде сміливий, але стурбований. І звісно, жодної паніки. Я ж, як-не-як, герой цієї сцени.

Дим у спальні був густий — аж потьмяніло жовтогаряче світло від вогню, а в очах защипало. Попід стіною стояв масивний дерев’яний комод завбільшки з верстат у Промислі. Полум’я лизало шухляди по краях і мерехтіло довкола них. Вочевидь, Емброуз і справді зберігав ляльку у своїй шухляді для шкарпеток.

Я підхопив стілець неподалік і розбив ним вікно, крізь яке проліз за кілька ночей до цього.

— Звільніть вулицю! — крикнув я донизу.

Найнижча шухляда зліва, схоже, палала найгарячіше. Коли я висунув її, одяг, що тлів усередині, спрагло підхопив повітря і спалахнув. Я занюхав підпалене волосся й понадіявся, що не зостався без брів. Не хотілося наступний місяць мати вічно здивований вигляд.

Після першого спалаху глибоко вдихнув, ступив уперед і голіруч звільнив важку дерев’яну шухляду з бюро. Там тліла ціла купа почорнілої тканини, але, побігши до вікна, я зачув, як на дні шухляди торохтить об дерево щось тверде. Коли я викинув її з вікна, шухляда перевернулася, й одяг спалахнув, підхоплений вітром.

Далі я висмикнув верхню шухляду праворуч. Щойно я звільнив її, з бюро майже суцільною масою повалили дим і полум’я. Без цих двох шухляд порожнеча в шафі утворювала примітивний димар, надаючи вогню стільки повітря, скільки йому було потрібно. Виваливши з вікна другу шухляду, я навіть почув лункий звук, із яким вогонь ширився серед лакованого дерева й одягу всередині.

На вулиці люди, що зібралися на гамір, усіляко старалися загасити охоплене полум’ям сміття. Посеред невеличкої юрби тупав у нових чоботях із великими цвяхами Сіммон, трощачи все на друзки так, як хлюпається в калюжах хлопчисько після першого весняного дощу. Якщо лялька й пережила падіння, то цього їй точно було не пережити.

Це була не просто дріб’язковість. За двадцять хвилин до цього Деві подала мені сигнал, даючи знати, що вже спробувала воскову ляльку. Результату не було, а це означало, що Емброуз, поза сумнівом, зробив мою ляльку з глини, скориставшись моєю кров’ю. Простим вогнем її було не знищити.

Я хапав одну за одною інші шухляди й так само викидав на вулицю їх, але зупинився, щоб зірвати товсті оксамитові за­віси довкола Емброузового ліжка й ними захистити руки від жару вогню. Це також може видатися дріб’язковим, але дарма. Я панічно боявся обпекти руки. На них ґрунтувалися всі мої таланти.

Дріб’язково з мого боку було дорогою назад до бюро копнути нічну вазу. Вона була з дорогих — витончена, полив’яна. Ваза перекинулася й покотилася по підлозі, мов дурна, доки не врізалася в камін і не розбилася. Достатньо сказати, що на килимах Емброуза розлились аж ніяк не смачні солодощі.

Там, де раніше були шухляди, відкрито мерехтіло полум’я, освітлюючи кімнату, тимчасом як крізь розбите вікно проникало трохи чистого повітря. Врешті знайшовся ще один сміливець, який проникнув до кімнати. Він захистив руки однією з ковдр Емброуза й допоміг мені викинути з вікна останні кілька підпалених шухляд. Робота була гаряча, брудна через сажу, і коли на вулицю вивалилась остання шухляда, я вже кашляв, попри одержану допомогу.

Це скінчилося менш ніж за три хвилини. Кілька метикуватих відвідувачів шинку принесли глеки з водою та облили каркас порожнього бюро, який ще палав. Я викинув оксамитові завіси, що досі тліли, з вікна, крикнувши: «Обережно внизу!» — щоб Сіммон знав: час дістати з безладної купи тканини мій обло­говий камінь.

Поки в розбите вікно віяло холодним нічним повітрям, спалахували лампи, а дим розсіювався. Люди потихеньку заходили до кімнати, щоб допомогти, повитріщатися чи попліткувати. Довкола проломлених дверей Емброуза зібралася купка вражених витріщак, і я знічев’я замислився, які чутки може породити сьогоднішня вистава.

Коли в кімнаті з’явилося годяще освітлення, я зачудувався тим, що накоїв вогонь. Комод перетворився на якусь купу обвуглених сучків, а гіпсова стіна позаду нього була потріскана й укрита пухирями від жару. На білій стелі з’явилося широке віяло з чорної сажі.

Я помітив своє відображення в гардеробному дзеркалі та із задоволенням побачив, що брови в мене більш-менш цілі. Я був страшенно розтріпаний: волосся скуйовдилось, а лице було забруднене потом і темним попелом. Білки очей дуже яскраво виділялися на тлі чорного обличчя.

До мене підійшов Вілем і допоміг мені забинтувати ліву руку. Насправді вона не була обпечена, проте я знав: якось дивно буде, якщо я піду звідси цілковито неушкодженим. Якщо не брати до уваги легкого облисіння, моїм найбільшим ушкодженням насправді були дірки, пропалені в довгих рукавах. Ще одна зіпсована сорочка. Якщо так триватиме далі, я до кінця семестру залишуся голий.

Я сидів на краю ліжка й дивився, як люди несуть іще води, щоб облити бюро. Я вказав на обвуглену балку попід стелею, і її теж облили, здійнявши різке шипіння та хмару пари з димом. Люди продовжували то заходити, то виходити, глипаючи на руйнацію, стиха