Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

звинуватили в затримці евакуації персоналу. «Проявивши розгубленість і боягузтво, Віктор Брюханов не вжив заходів з локалізації масштабів інциденту, не дотримався плану захисту персоналу та населення від викидів радіації і — з огляду на надану ним інформацію — свідомо применшив дані про рівні радіації, що перешкодило своєчасній евакуації людей із небезпечної зони», — зазначалося в тексті вироку.

Коли суддя зачитав вирок, тяжкість призначеного покарання шокувала Віктора Брюханова — він отримав 10 років позбавлення волі; аналогічний вирок винесли Анатолію Дятлову і Миколі Фоміну. Врешті-решт, немає значення, яким саме були дії кожного з трьох керівників під час аварії або їхня поведінка в суді, — усім присудили однаковий термін. Троє інших обвинувачених отримали від двох до п’яти років. «Суддя Верховного суду СРСР виніс вирок, який йому наказали, — ретроспективно зауважував Брюханов. — Думаю, якби вони знайшли статтю, за якою могли б розстріляти мене, — вони б зробили й це. Але не знайшли». Адміністрація в’язниці підозрювала, що, зважаючи на шок від вироку, Брюханов спробує накласти на себе руки. «У ніч після вироку охоронець поставив біля мого ліжка стілець і просидів там цілу ніч, щоб я нічого з собою не зробив, — пригадував Віктор Брюханов. — Однак він лише спати мені заважав». Зроблений з іншого тіста, колишній директор ЧАЕС не думав про самогубство. Як пізніше говорив сам Брюханов журналістові, «піти із життя нескладно, та що ти цим доведеш? І кому? На що це вплине?»

*

Втім, моральна стійкість була властива не кожному. 27 квітня 1988 року — через день після другої річниці Чорнобильської аварії — друга спроба самогубства Валерія Легасова принесла бажаний ним результат. Учений повісився у власній квартирі, коли члени його родини пішли на роботу. Про недвозначність його наміру свідчив вузол на мотузці — затягнутий так туго, що навіть співробітники міліції, які розслідували обставини смерті вченого, насилу змогли розв’язати мотузку. Легасов не залишив передсмертної записки, але упорядкував вірші, які ще за життя присвятив дружині. Напередодні він приніс додому особисті речі зі свого робочого кабінету, включаючи улюблене фото двох чорнобильських лелек — символу життя, яке повертається в зону лиха.

Своє ж власне життя після першої спроби суїциду влітку 1987 року Валерій Легасов намагався повернути у звичне русло, віддавшись новій пристрасті — питанню безпеки радянських ядерних реакторів. У жовтні 1987 року академік написав статтю для «Правды», де аргументував, чому пріоритет слід віддавати науці, а не потребам промисловості чи виробничим планам. «Коли постає питання не модернізації старого, а створення нового, принципова роль відводиться саме науці», — ствер-джував Легасов, відтворюючи ідеалізовану картину ранніх етапів розвитку радянської ядерної програми. Він продовжував: «Але потім: є й трагічно засвідчений у Чорнобилі приклад протилежного, коли наука була обмежена... і ухвалювалися далекі від оптимальних рішення».

У своїй критиці радянської ядерної енергетики Валерій Легасов намагався бути якомога дипломатичнішим. Однак восени 1987 року вчений пережив чергове приниження. Анатолій Александров, який продовжував підтримувати Легасова, повідомив співробітникам Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова, що Політбюро вирішило вручити Валерію Легасову звання Героя Соціалістичної Праці за його роботу в Чорнобилі. Рішення Політбюро було скасовано в останню мить — імовірно, особисто Михайлом Горбачовим. Серйозний удар підірвав авторитет і моральний дух Валерія Легасова. Самопочуття вченого погіршувалося, а надії на реалізацію свої наукових планів в’янули на очах. 26 квітня 1988 року, на другу річницю Чорнобильської аварії, колеги Легасова в Академії наук СРСР відхилили його нову ідею — створення міжвідомчого комітету з хімічних досліджень. Того ж дня вчений забрав з кабінету свої особисті речі, включаючи фотографії з Чорнобиля. Ще через день Валерія Легасова знайшли мертвим.

У період, що передував його смерті, Валерій Легасов почав піддавати сумнівам горбачовську політику «перебудови», направлену на трансформацію радянського суспільства. Одному з колег Легасов сказав: на його думку, влада зосерджена в руках не тих людей. Важко повірити, що Легасов мав на увазі не Михайла Горбачова, а когось іншого. У мемуарних роздумах стосовно Чорнобиля, які Легасов протягом кількох місяців до свого самогубства записував на касетну стрічку, він висловлював стурбованість щодо безпеки в галузі ядерної енергетики. Валерій Легасов критикував окремі особливості створених у Союзі реакторів РБМК — насамперед йшлося про відсутність бетонного укриття над реактором, яке передбачалося міжнародними стандартами з метою запобігання поширенню радіації в разі аварії. Окрім того, до недоліків, на думку вченого, належав і принцип регулювання роботи реактора за допомогою керуючих стержнів з графітовими компонентами. Критика Валерія Легасова також стосувалася міністра середнього машинобудування Юхима Славського, тоді як про Миколу Рижкова, Голову Ради Міністрів СРСР, який підтримував Легасова під час його роботи над доповіддю для конференції МАГАТЕ у Відні, учений відгукувся доволі тепло. Саме Микола Рижков від імені радянського керівництва був присутній на похороні Валерія Легасова. Горбачов так і не з’явився.

Життя Валерія Легасова, спутошеного радіаційно-індукованою депресією, яка лише посилювала докори сумління і відчуття особистої зради, обірвалося — учений, хоч і не розкривши всієї істинності причин Чорнобильської катастрофи, у своїй віденській доповіді обнародував світові правду про її наслідки. Віктор Брюханов, Микола Фомін, Анатолій Дятлов і троє їхніх колег відбували покарання у в’язниці. Відповідно до громадської думки в СРСР, смерть Легасова була нещасним випадком, тоді як винних справедливо покарали. Закопавши реактор — а разом з ним і колючу правду про вибух, — Михайлові Горбачову нарешті вдалося розпочати свої політичні та економічні реформи. Майбутнє виглядало обнадійливо, якщо не сказати більше. Утім, Чорнобильська катастрофа повернеться неочікуваним — і для Москви, і для інших світових столиць — чином, щоб знову вплинути на життя тих, хто нібито залишив її у минулому.