Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

владу — вони не мають жодних підозрілих намірів, а ідея самої конференції виникла під час обговорення на Всесоюзній конференції письменників, яка пройшла восени 1987 року в Ленінграді і була приурочена до 70-річчя Жовтневої революції. Київська влада вирішила не поспішати — питання, пов’язані з Чорнобильською катастрофою, швидко перетворювалися на політично делікатну тему.

На другу річницю катастрофи, 26 квітня 1988 року, Український культурологічний клуб, перша недержавна організація в УРСР, організувала несанкціонований мітинг. Для голови ради клубу Сергія Набоки, 32-ріЧного випускника факультету журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, засудженого на три роки за «антирадянську пропаганду», спроба організувати цей захід стала вже другою. Попередній мітинг планували провести на першу річницю. Набока і його однодумці, відомі тоді КДБ, як члени «мережі», підготували лист радянській верхівці в Москві з вимогою закрити Чорнобильську АЕС, зупинити будівництво в Україні нових атомних електростанцій, провести консультацію з громадськістю і, можливо, референдум щодо розвитку ядерної енергетики, а також оголосити 26 квітня днем пам’яті. Мітингом у центрі Києва Сергій Набока і його послідовники сподівалися скористатися, щоб зібрати підписи для листа, однак у КДБ дізналися про ці плани, успішно використавши своїх агентів, щоб «відмовити» Набоку та інших. Минув рік, і тепер команда Сергія Набоки, відома як Український культурологічний клуб, втілювала ідею мітингу в життя. У КДБ вважали — усе це було частиною намагань західних підривних центрів обернути факт ядерної аварії таким чином, щоб змусити організації, мета яких нібито направлена на збереження довкілля, займатися підривною діяльністю та вийти з-під контролю партії.

Український культурологічний клуб повернувся до ідеї проведення мітингу навесні 1988 року. До його організаторів долучився й Олесь Шевченко, 48-річний дисидент і член Української Гельсінської групи — організації, заснованої 1976 року. Українська Гельсінська група ставила перед собою завдання моніторингу дотримання Радянським Союзом зобов’язань у галузі прав людини, які СРСР узяв на себе після підписання 1975 року Гельсінських угод. Утім, влада, яка не лише продовжувала порушувати конституційні права своїх громадян, а й кидала за ґрати кожного, хто слідкував і висловлював невдоволення щодо цього, заборонила діяльність Української Гельсінської групи. Її члени зазнали гонінь. Серед заарештованих та ув’язнених правозахисників був і Олесь Шевченко. Його звільнення із заслання в Казахстані 1987 року стало частиною горбачовської політики гласності та «перебудови». Національним правам свого народу українські активісти надали першорядне значення. І тепер Шевченко та його однодумці отримали ще один поштовх до дій — Чорнобиль.

До демонстрації підготували плакати з написами «Скажем “Ні” АЕС в Україні», «Нам не потрібні мертві зони» та «Референдум щодо АЕС!» Захід мав відбутися на головній площі міста, яка тоді називалася Площею Жовтневої Революції, а нині широковідома як Майдан Незалежності. Влада зробила спробу переконати організаторів, включаючи Сергія Набоку та Олеся Шевченка, відмовитися від своєї задумки. Усвідомивши, що це не допомогло, урядовці звернулися до правоохоронних органів із проханням мобілізувати співробітників міліції та членів народних дружин, теж організованих міліцією, щоб розігнати демонстрацію силою. За кілька днів до річниці Чорнобильської аварії київською владою було розпочато ремонтні роботи на частині площі і тротуарі, які оточили захисним огородженням. Окрім того, саме в цей район направили студентів для тренувального маршу до прийдешнього першотравневого параду.

Коли на площі з’явилися члени Українського культурологічного клубу, міліція та співробітники КДБ, напали і на учасників, і на звичайних перехожих, силою запхавши тих в «автозаки» — усього до п’ятдесяти чоловік. Людей відвезли в найближче відділення міліції, роздягнули та обшукали. Самого Шевченка заарештували і запхали в «автозак» за те, що він ніс плакат, хоча активіст намагався вказати міліціонерам на статтю Конституції УРСР: «Громадяни Української PCP мають право на свободу слова та організацію демонстрацій». За так зване «хуліганство» він проведе у відділенні 15 діб.

*

Уже в перші тижні після катастрофи КДБ почав відслідковувати настрої щодо інциденту в колах українських дисидентів. На початку червня 1986 року таємні агенти доповіли партійній владі про етнонаціоналістичне трактування катастрофи в колах людей, підозрюваних у націоналістичних переконаннях. Так, Є. З. Шевчук, колишній учасник націоналістичного підпілля, який боровся проти СРСР у Західній Україні після Другої світової війни, нібито сказав агентові КДБ, що, на його думку, «росіяни будують ці станції на території України цілеспрямовано, — розуміючи, що в разі аварії постраждають переважно українці».

Така думка не мала широко розповсюдженого характеру, але в колах дисидентів усе одно не сумнівалися — Чорнобильська катастрофа стала національною катастрофою. Михайлина Коцюбинська, племінниця класика української літератури початку XX століття (її назвали на його честь), мала тісні зв’язки з Українською Гельсінською групою. Своєму знайомому, який передав її слова КДБ, Коцюбинська начебто сказала таке: «На нашу долю випала катастрофа, від якої ми ще не скоро оговтаємось. Нації загрожує небезпека вимирання, фізичного винищення. Катастрофа, з якою ми зіштовхнулися, — це катастрофа глобальних масштабів. І насамперед це ганьба для недалекоглядних лідерів, які розпорядилися будувати атомні електростанції в густо-населених регіонах — і саме в багатій неймовірно родючими землями Україні».

КДБ робив усе можливе, щоб зупинити поширення подібних думок і в країні, і за кордоном. Досить було того, що такі погляди можуть впливати на думку західноєвропейської громадськості. Крім того, вони могли передаватися й безпосередньо на Радянський Союз — через трансляції західних радіостанцій на кшталт «Голосу Америки», «Радіо Свобода» та інших. Задля збереження видимості відкритості радянська влада пропускала іноземних кореспондентів в Україну і навіть у Чорнобильську зону, однак усі їхні візити уважно регулювалися, а контакти з дисидентами чи «небажаними елементами» або не допускалися, або відслідковувалися.

Восени 1986 року органи КДБ приділили особливу увагу Майку Едвардсу і Стіву Реймеру, двом американцям, які прибули в Україну для роботи над статтями, що мали увійти в спеціальний випуск National Geographic, присвячений Чорнобилю. «Було вжито заходів, які перешкодили спробам американців встановити контакти з Є.[вгеном] О. [Олександровичом] Сверстюком, О.[льгою] І.[ванівною] Стокотельною, І.[риною] Б.[орисівною] Ратушинською і низкою інших осіб, відомих на Заході за свою націоналістичну та антирадянську діяльність, від яких вони могли отримати новини тенденційного характеру», — доповідали співробітники КДБ про результати їхньої роботи. Окрім цього, Комітет державної безпеки СРСР відслідковував контакти і візити Тані Д’Авіньйон, українсько-американського фотографа та перекладача, пов’язаної з Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Вона супроводжувала двох американських журналістів. КДБ підозрював її у зв’язках з українськими націоналістичними осередками за кордоном та ЦРУ: «В інтересах інтуристів, Т. Д’Авіньйон було офіційно попереджено щодо порушення визначених норм, які стосуються перебування іноземців на території СРСР, — зазначалося у звіті КДБ. — За оперативними даними, це справило позитивний стримувальний вплив на